Хрестоносці

Страница 14 из 214

Генрик Сенкевич

Краще піду під суд, ніж хрестоносцеві поклонюся! — вигукнув Збишко. — Це не гідно моєї шляхетської честі.

Повала, з Тачева суворо глянув на нього і сказав:

— Погано робиш. Старші краще за тебе знають, що гідно, а що не гідно рицарської честі. Про мене також люди чули; скажу тобі, що коли б я отаке вчинив, то не посоромився б попросити вибачення за провину.

Збишко засоромився, але, глянувши навкруги, відповів:

Земля тут рівна, аби тільки трохи втоптати. Ніж німця перепрошувати, краще я з ним битимусь чи на коні чи пішим, на смерть або неволю.

Дурню! — перебив його Мацько.— Як же ти будеш битися з послом?! Ні тобі не можна з ним, ні йому з тобою, отаким молокососом!

Потім звернувся до Повали:

— Вибачте, шляхетний пане. Цей хлопчисько до решти розбестився на війні, то нехай краще до німця не говорить, бо ще вилає його. Я говоритиму, я проситиму, а коли б він по закінченні свого посольства захотів зі мною битись, то я готовий.

— То рицар дуже знатного роду, і не з кожним він захоче битися.

— Як так? Хіба я рицарського паса та острогів не ношу? Проти мене навіть князь може вийти.

— То правда, але ви йому цього не кажіть, хіба, може, сам заговорить, бо, боюсь, коли б він на вас не розгнівався. Ну, нехай вам там бог помагає!

— Піду за тебе очима кліпати,— сказав Мацько,— ну, зажди ж!

Сказавши це, він наблизився до хрестоносця, що спинився за кілька кроків і нерухомо сидів на своєму височенному, як верблюд, коні, схожий на вилиту з заліза статую, і байдужісінько слухав попередню розмову. Мацько за довгі роки війни трохи навчився говорити по-німецьки, тому почав тлумачити комтурові його рідною мовою, як воно все сталося, звертаючи провину на молоді літа і палку вдачу юнака, якому здалося, що це сам бог послав йому рицаря з павиним чубом, і нарешті просив простити Збишкові його провину.

Обличчя комтура навіть не ворухнулось. Стрункий і випростаний, з піднятою головою, він дивився на Мацька своїми сталевими очима з такою байдужістю й погордою, немов дивився не на рицаря і навіть не на людину, а на кілок в тину. Власник Богданця спостеріг це, і хоч і далі мовив чемні слова, але в душі його закипав гнів; говорити йому було дедалі трудніше, а на загорілих щоках виступив рум'янець. Видно було, що через ту крижану пиху він насилу стримувався, щоб не заскреготати зубами й не вибухнути страшною люттю.

Повала спостеріг це і, бувши доброю людиною, вирішив допомогти йому. Замолоду, шукаючи при угорському, австрійському, бургундському та чеському дворах рицарських пригод, які широко вславили його ім'я, він також навчився говорити по-німецьки, отож тепер звернувся цією мовою до Мацька примирливим і навмисне жартівливим тоном:

— Як бачите, пане, благородний комтур вважає, що вся ця пригода не варта жодного слова. Не тільки в нашому королівстві, а й скрізь підлітки бувають не сповна розуму, тому такий рицар не воюватиме з дітьми ні мечем, ні законом.

Замість відповіді Ліхтенштейн випнув свої рудуваті вуса й рушив конем уперед повз Мацька і Збишка.

А в них від шаленого гніву волосся під шоломами настовбурчилось, а руки так і рвались до мечів.

— Зачекай же, крижацький виродку,— мовив крізь зціплені зуби старший рицар з Богданця,— тепер я дам свою обітницю і знайду тебе, як тільки ти перестанеш бути послом.

Але Повала, в серці якого також почала вирувати кров, сказав:

— То потім. Нехай тепер княгиня скаже за вас слово, бо лихо буде хлопцеві.

Мовивши це, він поїхав за хрестоносцем, спинив його, і вони якийсь час жваво розмовляли. Однак і Мацько, і Збишко помітили, що німецький рицар не дивився на Повалу з такою пихою, як на них, і це розлютило їх ще більше. Незабаром Повала повернувся до них і, почекавши трохи, поки хрестоносець од'їде, сказав:

Я просив за вас, але це бездушна людина. Каже, що тільки в тому разі не поскаржиться, коли ви зробите те, чого він захоче...

Чого він хоче?

Каже так: "Я спинюся, щоб привітати мазовецьку княгиню. Нехай,— каже,— під'їдуть, злізуть з коней, познімають шоломи і з непокритими головами просять мене, тоді відповім".

Повала швидко глянув на Збишка й додав:

— Тяжко доводиться людям шляхетного роду... Я розумію, але мушу тебе попередити: коли не зробиш цього, то хто його зна, що тебе чекає — може, й меч катівський.

Обличчя у Мацька і Збишка немов скам'яніли. Знов запанувало мовчання.

— Ну, то як? — спитав Повала.

Збишко відповів з такою поважністю, ніби за ту одну хвилину став на двадцять років старший:

Що ж! На все божа воля!

Як то?

А так, що нехай би я мав дві голови і нехай би мені їх кат обидві мав відтяти,— честь у мене одна, і зганьбити її я не можу.

Вислухавши це, Повала споважнів і, звернувшись до Мацька, спитав:

А ви що скажете?

Я скажу,— похмуро відповів Мацько,— що вигодував цього хлопця змалку... На ньому тримається наш рід, бо я вже старий,— але зробити такого він не може, хоч би мав загинути.

Суворе обличчя його почало тремтіти, і раптом любов до небожа спалахнула в ньому з такою силою, що він схопив його своїми окутими в залізо руками й вигукнув:

— Збитку! Збитку!

А молодий рицар аж здивувався і, обнявши дядька, мовив:

А я й не знав, що ви мене так любите!..

Бачу, що ви справжні рицарі, — сказав зворушений Повала,— а тому, що молодий заприсягся мені своєю честю, що з'явиться, не буду його брати під варту; таким, як ви, людям можна вірити. Але ви не журіться. Німець цілий день у Тинці пробуде, отже я короля раніш побачу й так йому про цю пригоду розкажу, щоб його якнайменше розсердити. То ще щастя, що я встиг зламати списа, велике щастя!

Але Збишко сказав:

Коли вже неодмінно маю головою наложити, то нехай би я мав хоч ту втіху, що хрестоносцеві кістки потрощив.

Честь свою ти боронити вмієш, а того не збагнеш, що весь наш народ міг зганьбити! — нетерпляче відказав Повала.

Розуміти я розумію,— сказав Збишко,— отож мені через те й жаль...

Повала звернувся до Мацька:

— Знаєте, пане, якщо цьому недоліткові пощастить викрутитись, ви повинні надіти йому на голову каптур, як соколам роблять, бо інакше він своєю смертю не вмре.

Він би викрутився, аби ви, пане, захотіли втаїти перед королем те, що трапилось.