І почав, сміючись, насварюватись пальцем, але дивився на неї з великим замилуванням, бо такого хлопчини ніколи в житті не бачив. На голові у неї лежав червоний шовковий понтлик, одягнена була в зелений сукняний кубрак, а також в широкі на стегнах і вузькі внизу штани, причому одна холоша була кольору понтлика, друга — в подовжню смужку. З невеликим мечем при боці, з усміхненим і ясним, як зоря, обличчям вона здавалась такою гарною, що не можна було одвести очей.
— Боже мій! — розвеселившись, промовив Мацько.— Це якийсь прекрасний принц або квітка, чи що?
Потім він звернувся до другого хлопчини і запитав:
— А цей? Теж, мабуть, якийсь перевертень?
— Та це ж Сецехівна,— відповіла Ягенка.— Мені незручно було б самій серед вас, правда ж? Тому я і взяла з собою Ганнульку, вдвох все-таки веселіше — і поміч є, і слуга. Її теж ніхто не впізнає.
— На тобі таке! Мало було одної, то буде дві.
— А ви не дражніться.
— Я не дражнюся, але вдень кожен впізнає й тебе, і її.
А по чому впізнає?
По тому, що у тебе і в неї коліна всередину.
Перестаньте...
— Та я перестану, бо пора моя минулася, але чи перестануть Чтан з Вільком, бог його знає. Ти знаєш, дзиго, звідки я повернувся? З Бжозової.
— Господи! Що ви кажете?
— Правду кажу, як правда й те, що Вільки боронитимуть від Чтана і Богданець, і Згожелиці. Викликати ворогів і побитися з ними легко, але зробити так, щоб вороги стерегли твоє добро, не кожен цап зуміє.
І Мацько став розповідати про свої одвідини Вільків, як привернув їх на свій бік і підчепив на гачок, а Ягенка слухала з великим здивуванням і, нарешті, сказала:
— Хитрістю вас бог добре обдарував, і мені здається, що завжди все буде так, як ви захочете.
Але Мацько сумно похитав головою:
— Е, дівчино, якби все було так, як я хочу, то ти вже давно була б господинею в Богданці!
Ягенка якийсь час дивилася на нього своїми синіми очима, потім підійшла й поцілувала в руку.
— Чого це ти мене цмокаєш? — спитав старий.
— Нічого!.. Тільки бажаю вам на добраніч, бо вже пізно, а завтра вдосвіта нам треба вирушати.
І, забравши з собою Сецехівну, вона вийшла, а Мацько завів чеха у ванькир, де вони лягли на зубрових шкурах і заснули міцним здоровим сном.
X
Хоч після руйнування, пожеж та різанини, що їх вчинили хрестоносці в Серадзі 1331 року, Казімір Великий відбудував зрівняне з землею місто, воно було не дуже розкішне й не могло рівнятись з іншими містами королівства. Але Ягенка, життя Якої досі пропливало між Згожелицями й Кшеснею, не могла опам'ятатись від захоплення і здивування, дивлячись на мури, вежі, ратушу, а особливо на костьоли, зовсім не схожі на дерев'яний кшеснянський. Спочатку вона навіть втратила свою природну сміливість, так що пошепки розпитували Мацька про всі ці незвичайні дива, які сліпили їй очі, а коли старий рицар став запевняти її, що Серадзь схожий на Краків не більше, ніж тліюча головешка на сонце, вона не вірила своїм вухам, бо їй здавалося просто неймовірним, щоб на світі могло існувати друге таке прекрасне місто.
В монастирі їх прийняв той самий старезний пріор, який ще з дитинства пам'ятав вчинену хрестоносцями різанину і який нещодавно приймав Збишка. Відомості про абата засмутили й занепокоїли їх. Він довго жив у монастирі, але два тижні тому виїхав до свого приятеля, плоцького епіскопа. Хвороба його затяглася. Зранку абат бував при своїй пам'яті, але вечорами до нього підкидалась гарячка, він схоплювався, наказував надіти на себе панцер і викликав на герць князя Яна з Рацібора. Клірики-кандидати силоміць мусили тримати його в ліжку, що було для них нелегко і навіть небезпечно. Лише два тижні тому він остаточно опритомнів і, незважаючи на велику слабість, наказав зараз же везти себе до Плоцька.
Казав, що нікому так не вірить, як плоцькому епіскопові,— закінчив пріор,—і що з його рук хоче прийняти святе причастя, а крім того, залишити у нього заповіт. Ми, як тільки могли, заперечували проти цієї подорожі, бо боялися, що він не проїде й милі. Але заперечувати йому нелегко, тому шпільмани вимостили воза й повезли його — дай боже, щоб щасливо.
Якби він помер десь поблизу Серадзя, то ми почули б про це,— сказав Мацько.
Почули б,— відповів старий.— Ми теж так думаємо, що він не вмер і що принаймні доїхав до Ленчиці, а що могло трапитись далі, не знаємо. Якщо поїдете за ним, то по дорозі довідаєтесь.
Мацько зажурився від цих відомостей і пішов радитись з Ягенкою, яка вже чула від чеха, куди виїхав абат.
Ну, як? — спитав її Мацько.— Що ж ти тепер будеш робити?
Поїдете до Плоцька, і я з вами,— коротко відповіла Ягенка.
До Плоцька! — тоненьким голоском повторила за нею Сецехівна.
Дивіться на них! Так одразу й до Плоцька, ніби туди близький світ!
А як же мені самій з Сецехівною повертатися? Якби я не мала далі з вами їхати, то краще було б зовсім з місця не рушати. Хіба ви не знаєте, що Вільк із Чтаном тепер ще гірше розлютилися?
— Вільки оборонять тебе від Чтана.
— Я так само боюсь Вількової оборони, як і Чтанової напасті. До того ж, я бачу, що ви противитесь аби противитись, а не по-справжньому.
Мацько й справді противився не щиро. Навпаки, він би хотів, щоб Ягенка їхала з ним, ніж мала б вертатись, тому на її слова усміхнувся і сказав:
— Бач, позбулася спідниці, то й розуму побільшало.
— Розум не в якомусь іншому місці, а в голові. — Але Плоцьк мені не по дорозі.
— А чех казан, що по дорозі, а як їхати до Мальборга, то буде ближче.
— То ви вже й з чехом радились?
Звісно, радились, і він сказав так: якщо, каже, молодого пана спіткало в Мальборзі якесь лихо, то через плоцьку княгиню Олександру багато чого можна було б добитися, бо вона рідна сестра короля і, крім того, приятелює з хрестоносцями і користується у них великою пошаною.
Це правда, клянусь богом! — вигукнув Мацько.— Всі про це знають, і коли б вона захотіла дати листа до магістра, ми могли б безпечно їхати по всіх землях хрестоносців. Люблять її хрестоносці, бо й вона їх любить... Це добра порада, і чех — не дурний хлопець!
Ще й який! — з запалом вигукнула Сецехівна, підводячи вгору голубі оченята.
Мацько раптом визвірився на неї: