Потім несподівано спитав:
— А здобич? Також гідна?
— Взяли ми панцер, коні й десять хлопів, з них вісім молодий пан вам прислав.
Аз двома що зробив?
Одіслав з тілом.
— Не міг князь своїх слуг послати? Ті два вже не повернуться.
Чех усміхнувся на жадібність Мацька, яку він часто виявляв у розмові.
— Молодшому панові нема чого на це зважати,— сказав він.— Спихов — великий маєток.
— Еге, великий! Ну та й що? Але ж не його?
А чий же? Мацько аж устав.
Балакай! А Юранд?
— Юранд у хрестоносців в підземеллі, і на нього чигає смерть. Бог його знає, чи виживе, а коли й виживе, то чи повернеться. А хоч би й вижив та повернувся, однак ксьондз Калеб читав його заповіт і всім оголосив, що дідичем має бути молодий пан.
На Мацька ці новини, очевидно, справили величезне враження. Такі вони були сприятливі і разом з тим несприятливі, що він не міг одразу в них розібратися і впорядкувати своїх протилежних почуттів. Звістка, що Збишко оженився, в першу мить болісно вколола його, бо він, як рідний батько, любив Ягенку і всіма силами прагнув поєднати з нею Збишка. Але, з другого боку, він уже призвичаївся вважати цю справу пропащою, тимчасом Юрандівна приносила з собою те, чого не могла принести Ягенка,—прихильність князя і княгині та в багато разів більше придане одиначки. Мацько вже бачив у своїй уяві Збишка князівським комесом, а в майбутньому, можливо, навіть кастеляном. Нічого неможливого в цьому не було, бо говорилося ж у ті часи про дрібномаєтного шляхтича: "Було у нього дванадцять синів: шість полягло в боях, шість стало кастелянами". І народ, і окремі роди були на шляху до звеличення. Значна маєтність могла тільки допомогти Збишкові на цьому шляху, отож Мацькова жадібність та гордість мали чим тішитись. Проте у старого не бракувало причин і для неспокою. Він сам колись їздив до хрестоносців задля врятування Збишка, і привіз з тієї подорожі залізяку під ребром, а тепер Збишко поїхав до Мальборга, наче вовкові в пащу. Чого він там діждеться? Жінки чи смерті? "Що його там зустрінуть вороже, це — напевне, — думав Мацько,— бо тільки що ухекав їхнього знатного рицаря, а раніш напав на Ліхтенштейна, а вони, псяюхи, люблять мститися". Подумавши, про це, старий рицар дуже зажурився. Спало йому також на думку, що не обійдеться без того, щоб Збишко, як хлопець гарячий, не побився там з якимнебудь німцем. Але про це він турбувався менше. Найбільше Побоювався Мацько, щоб його там не забрали: "Забрали ж вони старого Юранда й дочку, не побоялись свого часу забрати самого князя, то чого б вони мали панькатись із Збишком?"
Йому спало на думку питання: що буде, коли юнак вирветься з рук хрестоносців, а жінки не знайде? Спочатку Мацько втішився тим, що йому залишиться після неї Спихов, але це була недовга втіха. Старий дуже турбувався про маєтність, але не менше турбувався і про рід, про Збишкових дітей. "Якщо Дануська впаде, як камінь у воду, і ніхто не знатиме, жива вона чи, вже вмерла, то, Збишко не зможе одружитися з другою — і тоді не стане на світі Градів із Богданця. Ех, з Ягенкою було б інакше!.. Мочидолів теж квочка крилами, а собака хвостом не прикриє, а така дівка щороку родила б нехибно, як та яблуня в садку". І жаль Мацька перевищив його радість з приводу нової маєтності. З того жалю та неспокою він знову став розпитувати чеха, як було з тим вінчанням і коли воно відбулось.
Чех на це відповів:
— Я вже вам казав, шановний пане, що не знаю, коли це було, а про що догадуюсь, за те не поручуся.
— Про що ж ти догадуєшся?
— Я не відходив од молодого пана під час його хвороби і спав з ним в одній кімнаті. Одного тільки вечора мені наказали вийти, а потім я бачив, як до пана пішли сама княгиня, а з нею панна Юрандівна, пан де Лорш і ксьондз Вишонек. Я навіть здивувався, побачивши на голові у панни віночка, але думав, що панну причащатимуть... Може, це було тоді... Пам'ятаю, пан сказав прибрати його, як на весілля, але я також думав, що то для причастя.
— А що було потім? Вони залишались самі?
— Ні! Не залишались, а хоч би й залишились, то пан у той час навіть їсти сам не міг. А за панянкою вже приїхали люди, нібито від Юранда, і на світанку вона виїхала...
— І Збишко не бачив її з того часу?
— Ніхто не бачив. Запанувало мовчання.
— Як же ти думаєш, — спитав через деякий час Мацько,— віддадуть її хрестоносці чи не віддадуть?
Чех захитав головою, потім недбало махнув рукою.
На мою думку, — повільно промовив він,— вона вже загинула.
Чому? — майже злякано запитав Мацько.
Якби хрестоносці визнали, що вона у них, тоді була б якась надія. Можна було б скаржитись, заплатити викуп або відбити силою. Але вони казали так: ми одбили якусь дівку і повідомили Юранда, а він її не визнав за свою дочку і за наш добрий намір повбивав стількох наших людей, що й у добрій сутичці менше вбивають.
Значить, вони показували Юрандові якусь дівку?
Кажуть, що показували. Бог їх знає. Може, то неправда, а може, показали якусь іншу. Правда тільки те, що він побив людей і що вони готові присягнути, ніби Юрандівни ніколи не викрадали. Взагалі, це дуже темна справа. Якби навіть магістр наказав відпустити її, то вони могли б відповісти йому, що її у них нема. І хто доведе? Тим більше, що придворні в Цеханові говорили про Юрандів лист, в якому написано, ніби вона не у хрестоносців.
А може, й справді не у хрестоносців?
Що ви, ваша милость!.. Якби її викрали розбійники, то не для чого іншого, тільки для викупу. До того ж розбійники не змогли б ні листа написати, ні печаті пана із Спихова підробити, ні значного почту прислати.
— Це правда. Але нащо вона хрестоносцям?
— А помста за пролиту Юрандом кров? Помста для них солодша за мед і вино, а причин у них для неї є та й є. Страшний для них був пан із Спихова, а що він наробив їм наостанці, те до решти їх розлютило... Мій пан теж, я чув, на Ліхтенштейна руку підіймав, Ротгера забив... Мені бог поміг, і я псубратові руку викрутив. Ого! Будьте певні: було їх четверо, трясця їх матері, а тепер живим зостався тільки один, та й то старий. У нас також є зуби, ваша милость.
Вони знов на деякий час замовкли.
Путящий з тебе зброєносець,— сказав нарешті Мацько.— А як ти думаєш, що з нею зроблять?