Збишка і де Лорша прийняв ксьондз. Калеб і зараз же після вечері показав їм пергамент з печаттю Юранда, н якому він власноручно записав заповіт рицаря із Спихова,
Він мені диктував його, — сказав ксьондз, — тієї ночі коли вирушив до Щитна. Видно, і не сподівався повернутись
А чому ж ви нічого не сказали?
Не сказав нічого тому, що він розповів мені про свій намір на сповіді, Упокій господи його душу, царство йому небесне...
— Не проказуйте за його упокій молитви. Він ще живий. Знаю це зі слів хрестоносця Ротгера, з яким бився я при князівському дворі. Був між нами суд божий, і я його забив.
— Тим більше Юранд не повернеться... Хіба що господь поможе!..
— Я їду з оцим рицарем, щоб вирвати його з їхніх
рук.
— Мабуть, ти не знаєш, які у хрестоносців руки. Я їх знаю. Бо перш ніж Юранд прихистив мене в Спихові, я п'ятнадцять років був у їхньому краю. Один бог може врятувати Юранда.
І може помогти нам.
Амінь.
Потім ксьондз розгорнув пергамент і став читати. Юранд заповідав усі свої землі й усе майно Данусі і її нащадкам, а якщо вона помре бездітною — її чоловікові, Збишкові з Богданця. Наприкінці він доручав виконати його волю князеві? "Аби князь, коли в заповіті щось не узгоджено з законом, надав йому законної чинності". Цей кінець доданий був для того, що ксьондз Калеб знався тільки на канонічному праві, а сам Юранд, бувши зайнятий виключно війною,— тільки на рицарському. Прочитавши заповіт Збишкові, ксьондз Калеб прочитав його потім старшим воїнам спиховської залоги, які тут-таки визнали молодого рицаря за свого дідича й обіцяли йому коритися.; .
Вони гадали, що Збишко відразу поведе їх рятувати старого пана, і раділи з цього, бо в грудях їх билися суворі, войовничі й віддані Юрандові серця. Тому вони засмутилися, дізнавшись, що молодий пан залишає їх удома, а сам вирушає до Мальборга лише з невеликим загоном — і то не воювати, а скаржитись. Їх смуток поділяв і чех Гловач, хоч, з другого боку, радий був такому значному збільшенню Збиткового майна.
— Ех, кому вже була б утіха,— сказав, він,— то це старому панові з Богданця! Він зумів би тут дати всьому лад! Бо що таке Богданець порівняно з таким маєтком!
Збишка раптом пойняла велика туга за дядьком, як поймала часто, особливо в трудні й тяжкі моменти, і він, не довго думавши, сказав зброєносцеві:
Чого ти маєш тут марно сидіти? Поїдеш до Богданця, повезеш листа.
Якщо не поїду з вашою милостю, то краще мені їхати туди! — зрадів чех.
— Поклич ксьондза Калеба, нехай як слід напише про все, що тут сталося, а листа дядькові прочитає пробощ з Кшесні або абат, якщо він є в Згожелицях.
Але, сказавши це, він провів рукою по молодих вусах і промовив, немов сам до себе:
— Еге ж! Абат!..
І перед його очима одразу промайнула Ягенка — синьоока, чорноволоса, гарна, як лань, з слізьми в очах! йому зробилося трохи ніяково, він якийсь час тер долонею лоба, потім сказав:
— Звісно, дівчині буде сумно, але не гірше, ніж мені.
Тимчасом прийшов ксьондз Калеб і сів писати листа. Збишко докладно диктував йому все, що трапилось з того часу, як він прибув до лісового палацу. Він нічого не проминув, бо розумів, що старий Мацько, добре в усьому розібравшись, кінець кінцем буде радий. Справді, Богданця навіть порівняти не можна було із Спиховом — великим і багатим володінням, а Збишко знав, що для Мацька це було найголовніше.
Коли після довгих трудів лист був написаний і запечатаний, Збишко знову покликав зброєносця, вручив йому листа і сказав:
— А може, повернешся сюди з дядьком? Я був би дуже радий цьому.
Але чех був чимось збентежений, він длявся, переступав з ноги на ногу й не відходив, поки молодий рицар не озвався до нього:
— Коли маєш казати ще щось, то кажи.
— Хотів би, ваша милость... — відповів чех, —хотів би, значить, ще запитати, що маю говорити людям?
— Яким людям?
— Ну, не в Богданці, а навколишнім... Вони ж також захочуть знати.
Збишко, що вирішив ні з чим не критися, глянув на нього і сказав:
— Ти турбуєшся не про людей, а про Ягенку із Згожелиць.
Чех почервонів, потім трохи зблід і відповів: — Про неї, пане.
— А звідки ти знаєш, чи не вийшла вона заміж за Чтана з Рогова або за Вілька з Бжозової?
— Панянка не вийшла ні за кого, — рішуче відповів зброєносець.
Абат міг наказати їй вийти.
Абат слухає панянку, а не вона його.
— То чого ж ти хочеш? Кажи їй правду так само, як усім іншим.
Чех уклонився і вийшов трохи сердитий.
— Дай боже, — казав він сам до себе, маючи на увазі Збишка, щоб вона тебе забула. Дай їй боже ще кращого за тебе. Але якщо не забула, то скажу їй, що ти жонатий, тільки без жінки, і що швидше овдовієш, ніж ляжеш з нею на постіль.
Зброєносець прив'язався до Збишка, жалів і Данусю, але над усе любив Ягенку, і з того часу, як довідався в Цеханові про одруження Збишка, носив у серці гіркоту й біль.
— Дасть бог, ти раніш овдовієш! — повторив він. Але далі йому прийшли до голови інші і, мабуть, приємніші думки, бо, йдучи до коней, він промовив:
— Слава богу, хоч у ноги їй поклонюся. Тимчасом Збишко рвався в дорогу й нетерпеливився:
тому що у нього не було іншої роботи, вій просто мучився, весь час думаючи про Данусю і Юранда. Але треба було залишитися в Спихові хоч би переночувати, щоб дати можливість відпочити панові де Лоршеві та приготуватися в далеку дорогу. Він і сам був надмірно стомлений поєдинком, дорогою, безсонням та горем. Була вже пізня ніч, коли він кинувся на тверду Юрандову постіль, сподіваючись хоч трохи заснути. Проте не встиг і склепити очей, як у двері до нього постукав Сандерус і, вклонившися, сказав:
— Пане, ви врятували мені життя, і коло вас мені було так добре, як уже давно не бувало. Тепер господь послав вам великий маєток, і ви стали багатші, ніж були, та й скарбниця спиховська не порожня. Дайте мені, пане, скільки ваша ласка, грошей, і я піду в Пруссію, від замка до замка, може, чимось прислужуся вам..
В першу хвилину Збишко хотів був вигнати його з кімнати, але, подумавши, видобув з дорожньої грошової торби чималу калитку, кинув йому і сказав;
Бери і йди! Якщо ти шельма — обдуриш, якщо чесна людина — прислужишся.
Як шельма, я обдурю, пане,— сказав Сандерус,— тільки не вас, а чесно прислужуся — вам.