Кажуть люди і, мабуть, слушно, що незабаром має бути велика війна, в якій з одного боку візьме участь Польське королівство та всі народи, що говорять подібною до нашої мовою, а з другого — всі німці й Орден. Провіщала цю війну якась свята...
Бригіда,— перебив учений абат.— Вісім років тому вона була приєднана до сонму святих. Преподобний Петро з Альвастра і Матвій з Лінкепінга записали її одкровення, в яких справді провіщена велика війна.
Почувши це, Збишко аж затремтів від радості і, не мігши витримати, запитав:
— А скоро вона має бути?
Але абат, розмовляючи з княгинею, недочув, а може, удав, що недочув запитання. А княгиня говорила далі:
— Радіють і в нас молоді рицарі, що буде війна, але старші й поміркованіші кажуть так: "Не німців ми боїмося, хоч і велика їх могутність та пиха, не їхніх списів та мечів, а, кажуть, боїмося орденських реліквій, бо проти них всяка людська сила — ніщо".
Далі Ганна Данута з острахом глянула на абата й додала стиха:
— Вони нібито мають справжнє дерево з животворного хреста господнього: то як же з ними воювати?
— Прислав його їм французький король,— відказав абат.
Запанувало мовчання, а потім заговорив Миколай з Длуголясу, на прізвисько Обух, чоловік бувалий і досвідчений.
— Був я в неволі у хрестоносців,— сказав він,— бачив процесії, на яких ту велику святиню носили. Але, крім того, є у них в монастирі в Оливі ще багато інших чудових реліквій, без яких Орден не досяг би такої могутності.
Почувши це, бенедиктинці повитягали голови до Миколая з Длуголясу і з великою цікавістю почали питати:
Розкажіть, що у них ще є?
Є облямівка з одежі пресвятої богородиці,— відповів дідич з Длуголясу,— є кутній зуб Марії-Магдалини та головешки з неопалимої купини, в якій сам бог отець явився Мойсееві, є рука святого Ліберія, а щоб полічити кістки інших святих, то й на руках та на ногах пальців невистачить...
Як же з ними воювати? — зітхнувши, повторила княгиня.
Абат наморщив свого високого лоба, подумав трохи й відповів:
— Тяжко з ними воювати хоч би й тому, що вони ченці і хрест на плащах носять; та коли перебрали міру в гріхах, тоді й тим реліквіям може перебування у них обриднути, і вони їм не тільки сили не додадуть, а ще й відберуть, щоб у праведніші руки потрапити. Нехай бог пощадить кров християнську, але якщо настане велика війна, то й у нашому королівстві знайдуться реліквії, які за нас у війні обстануть. Недарма в одкровенні святої Бригіди говориться: "Я зробив їх дбайливими бджолами і утвердив на границі земель християнських. Та вони повстали проти мене. Бо не дбають про душі й не шкодують того народу, котрий із забобонів поганських навернувся до віри католицької й до мене. І поневолили його, і не вчать його заповідей господніх, і, позбавляючи його святого причастя, прирікають його на ще гірші пекельні муки, ніж коли б він лишився в поганстві. А війни провадять для вгамування своєї зажерливості. Отож настане час, коли їм повибивають зуби та повідтинають правиці, а праві ноги їм окривіють, щоб знали гріхи свої".
— Дай боже, щоб так сталося!— вигукнув Збишко. Інші рицарі та ченці підбадьорились, слухаючи слова пророцтва, а абат звернувся до княгині і сказав:
— Через те, милостива пані, надійтесь на бога, бо дні їхні злічені раніш, ніж ваші, а поки що прийміть з чистим серцем оцей ковчежець, в якому лежить палець від ноги святого Птоломея, одного з наших заступників.
Княгиня простягнула тремтячі від щастя руки і, приклякнувши, прийняла реліквію, яку зараз же почала притискати до уст. Радість княгині поділяли придворні пани й панни, бо ніхто не мав сумніву, що від такого подарунка спаде щастя й благословення господнє на всіх них, а може, й на всеньке князівство. Збишко також почував себе щасливим: йому здавалось, що війна повинна настати одразу ж після краківських свят.
Було вже геть після полудня, коли княгиня вирушила з своїм почтом з гостинного Тинця до Кракова. В ті часи рицарі часто, в'їжджаючи до великих міст або до знатних осіб у замки, надівали на себе повний бойовий риштунок. Правда, існував звичай знімати його, як тільки рицар в'їжджав у браму, і сам господар, звичайно звертався до рицаря з традиційними словами: "Зніміть; шляхетний пане, панцер, бо ви прибули до друзів".
Проте "військовий в'їзд" вважався більш поважним і підносив значення рицаря. Задля тієї ото поважності Мацько і Збишко також прибралися в здобуті у фризьких рицарів панцери та наплічники — ясні, блискучі, оздоблені по краях золотими нитками. Миколай з Длуголясу, який бачив у своєму житті багато світу й рицарів, а також був чималим знавцем військової справи, одразу впізнав, що ці панцери викувані найславетнішими в світі міланськими зброярами, стягнутись на які могли тільки найбагатші рицарі, і що кожен з них вартий був цілого маєтку. З цього він зробив висновок, що ті фризи, мабуть, були знатні люди в своїй країні, і ще з більшою пошаною став поглядати на Мацька і Збишка. Але шоломи їх, хоч також непогані, були не такі гарні, натомість величезні, пишно окриті огирі збудили серед придворних подив і заздрість. Мацько і Збишко сиділи в непомірно високих сідлах і з високості споглядали весь двір. Кожен з них держав у руці довгого списа, у кожного був меч при боці й сокира коло сідла. Правда, щити для зручності вони залишили на возі, але й без них вони виглядали так, ніби їхали не до міста, а на бій.
Обидва вони їхали поруч з колясою, в якій на задньому сидінні сиділа княгиня з Данусею, а на передньому— статечна придворна пані Офка — вдова Кристина з Яжомбкова, і старий Миколай з Длуголясу. Дануся з великою цікавістю дивилась на залізних рицарів, а княгиня, час від часу виймаючи з пазухи ковчежець з реліквією святого Птоломея, підносила його до уст.
— Страшенно мені цікаво, які вони, ті кістки,— сказала вона нарешті,— але сама не відкрию, щоб не образити святого. Нехай відкриє епіскоп у Кракові.
На це обережний Миколай з Длуголясу відказав:
Е, краще того з рук не випускати, бо то дуже лакома річ.
Може, ви й слушно кажете,— мовила, трохи подумавши, княгиня, потім додала:
Давно ніхто мені не робив такої втіхи, як оцей достойний абат,— і подарунком, і тим, що розвіяв мій страх перед святинями хрестоносців.