Хресна дорога потягнулася вздовж Яворівського тракту й зупинилася на стації наступній: там скорбна жінка обмила голову Мученика миром, і він мовив до апостолів: "Вчинила вона мені це на похорон".
Й ще одна стація — над озером, у гущавинній тиші, звідки видно плосковерхий намет баскака Ахмета, — зображала прощальну вечерю, під час якої Мученик назвав ім’я зрадника…
Дорога звужувалась у стежину й проникала в пущу, де зрадник вчинив найтяжчий на світі злочин: поцілував приреченого у щоку, й опричники у гостроверхих шапках наклали на руки зрадженому кайдани, а чорна юрба, яка ще вчора вітала осанною, плювала тепер йому в обличчя.
Наступна стація заховалася в зарослих терном диких язвинах: тут ігемон Пилат умивав руки, віддаючи на смерть праведника й відпускаючи на волю злочинця…
Хресна дорога, вихопившись із язвин, спиналася на гору, де стояли вкопані в землю два хрести — для розбійників. Мученик ніс третього на спині й, знемагаючи, просив у Агасфера подати йому води, а той відмовився, прирікаючи себе на ганебне безсмертя.
І вже втомлений Страждалець падає під вагою хреста долілиць, тоді Симеон Киринейський бере найважчу в світі ношу на своє плече… З чола Страждальця стікає кривавий піт, милосердна самаритянка втирає йому обличчя рушником і як неоціненну нагороду несе у вічність нерукотворний образ Месії.
На одинадцятій стації Мученика розпинають, й він мовить до розкаяного розбійника: "Ще сьогодні будеш зі мною в раю".
А на вершині гори, біля брами храму закінчується страдна, у Страдчі прокладена хресна дорога дванадцятою стацією, на якій Оранта глаголить до народу: "Він воскрес!"
— Дванадцята стація для дванадцятого покоління, яке побачить світле Воскресіння — величне сяйво Золотих воріт на Київській горі, — прошепотів ігумен і аж тоді розглянувся довкруж.
Майдан спорожнів, Пантели ніде не було, й подумав ігумен, що доведеться йому довго чекати на повернення непосидющого прочанина: один Бог відає, де він подівся. Та знав отець Миколай, що ктитор колись повернеться, а тоді вони обидва разом вийдуть прокладати хресну путь, яку щойно увіч побачив. Та не відав ігумен цієї миті того, що без їхньої участі прокладе її прозрілий люд.
…А ктитор Пантела в той час швидко віддалявся від Страдча, пойнятий величним задумом, що зродився в його голові під час перемови з корчемними пияками.
Й тепер більше нічого для нього не існувало, тільки нестримне бажання чимшвидше допасти до Мединського монастиря.
Й коли він минув тисьменицькі ліси, з–над Лімниці долинув до нього срібний передзвін, що подібно жайворовим трелям кришив на скалки небесну голубінь. Усе в цій видолині було таким самим, як і тоді, коли Пантела уперше тут побачив жону Митуси — послушницю Зореславу, й стиснулося його серце від тривоги, що може не застати її, а ніхто, крім неї, не покаже йому, де спочиває Митуса.
Постукав у монастирську браму й наслуховував, чи не чутно кроків. Й коли брама тихо відчинилася, з глибини двору сторожко приглядалася до нього стара монахиня — ігуменя монастиря.
— Ти знову прийшов, — мовила вона. — Хочеш Зореславу забрати? Не бороню, вона вже вільна, невільною дружиною покійного мужа залишившись, й через це не могла стати невістою Христа.
Й тоді нечутно, немов привид, постала перед Пантелою та сама з нев'янучою вродою жінка, з якою колись тут розмовляв.
— Уже настала пора йти до нього? — спитала Зореслава.
— Крайня пора… — відказав Пантела.
— Матінко, — звернулася Зореслава до ігумені, — дозволь мені ще раз прийти сюди, я не все своє із келії забрала.
— Приходь, дитино, — відказала ігуменя. — Тільки пам'ятай, що, крім твого молитовника, який лежить на столику біля ліжка, ніщо тобі вже не належить.
— Бог добрий, — промовила Зореслава. — Він дозволить Матері Божій провести мене у грішний світ.
Й пішли вони удвох з Пантелою вздовж Лімниці до Дністра, щоб його берегами добратися до Галича.
Розділ шістнадцятий
Перед смерканням у страдчівській пущі озивалися пугачі — їхній зловісний регіт навівав непевність і страх на баскака Ахмета. Родовитому степовикові, який звик у дитинстві — такому нині віддаленому в безвістях часу, як ті безмежні простори між Галицьким краєм і монгольськими степами, — чути лише свист сухих вітрів та лемент шакалів, тривогою віддавало пугукання сов, торохтіння дятлів на буках і каркання круків у соснових верховіттях: слали вони на нього безнадію, схожу на розгубленість мандрівника, загубленого в пропасних лісових дебрях.
Нудьга, навіяна зловісними звуками чужої пущі, долала самовпевненість завойовника, й у хвилини зневіри думалось йому: невтримний ординський похід, якого не могли спинити безбережні сибірські ріки, тайгові багна, безводні безмежжя Согдіани, перед яким падали хоробрі булгарські вершники й завзяті кавказькі горці, а руські князі, соромом себе вкриваючи, випрошували в ханів ярлики на князівства, — спинився нарешті в цьому краю.
Подив і нерозуміння огортали Ахмета, коли дізнавався, що хани й ханики, навіть всесильний Ногай, повертаються, звідки прийшли, не сповнивши заповіту великого Чінгіз–хана, який звелів орді стати на березі останнього моря, назви якого ніхто з ординців не знав, проте було воно метою величного походу, привидом, маренням, обов'язком войовників досягти його — адже весь світ від східного океану до західного мусив належати Золотій Орді. Так заповів хакан, не відаючи того, що з обох боків карпатського хребта у гірських бескидах живуть народи, на вид не грізні, однак так міцно врослі у свою землю, що вирвати їх із корінням нікому не під силу — ні буйних угрів, ні лагідних чехів, ні розпаношених ляхів, ані співучих галичан та волинян.
Й саме цей позірно тихий люд, що посів землю над Дністром, Бугом, Прутом і Збручем, викликав страх у баскака: як його здолати? Відбереш у нього меч, він має для своєї оборони слово і молитву, примусиш його мовчати — він на гуслях пісню створить, на яку нікому ще не вдалося надіти кайдани.
Відчував себе баскак невпевнено, незважаючи на те, що галицький люд розледачів по кумисних вертепах, що поіржавіли їхні мечі під стріхами й байдужість повіялася над краєм: затихли молитовні канти й голосні гимни по церквах, а замість бойових пісень на майданах заскиглили жебранки під церквами й залунало п'яне галайкання напоєного отруйним солодом люду.