Зажебоніли дримби, трумбети затрубіли й сопілки заплакали — то до корчем, де люд татарською отрутою впивається, втрачаючи звічисту пам'ять, приходять скоморохи й баїшники і жартами та сороміцькими піснями нагадують пропитим кметям, які татарськими людьми назвалися, про голосні вечорниці, про буйні маланкування та про шалені парубоцькі забави на толоках — чому ви посоловіли, люди, й сміятися перестали!..
А княжі дударі та гуслярі після богослужебних відправ стають півколом біля папертей і нагадують мирянам героїчними піснями про бувалі битви, про кров над Калкою й Каялою, про походи Святослава Завойовника, який, чужої землі шукаючи, свою втрачав, про Святого Володимира, котрий у водах Почайни очистив свій народ від поганської скверни, про звитягу Мономаха над половцями та про Золоті ворота, які дванадцяте покоління поверне колись з Царгорода до Києва. А ви, добрі люди, першим поколінням єсьте, тож прищеплюйте дітям і внукам вашим жадобу свободи, бо ж їм призначено святе діло звершити…
Прихожан у Страдчівському храмі зрідло, лише старі бабусі б'ють поклони перед іконостасом, чекаючи з'яви Чудотворної ікони на білій проймі.
Й гасне враз солов'їний спів Ісайї — то заглушують його вигуки корчемних зброднів, що вриваються з вулиці на церковний майдан й зі злобою відступників до музикантів підступаючи.
— Не треба нам ваших пісень про прежні времена, ані пам'яті про князів ваших! — горланять отруєні кумисом люди. — Нам добре стало жити: маємо доволі хмільного питва, й лаваші татарські, що дешево продаються в корчмах, смачніші, ніж ваш житній хліб! Ідіть геть від нас — у вашу Волинь, Холм і Галич, де ви мерців героями нарекли, і живіть собі там з ними або ж у Карпатських горах серед гуцульських збойників пропадайте — нам ситно й весело ходити в татарській упряжці!
Чув уже Пантела схожу погану річ на Пониззі, й серце його стиснулося від скрухи, що й тут загибає дух народу; злякавшись блюзнірської мови, він підступив до ігумена, захисту в нього шукаючи: гнійна ж проказа нахлинула на край, що вражав душі невигойними струпами; сотвори, отче, рятівну молитву…
Ігумен не чув шепоту Пантели, він виступив уперед і заволав:
— Чи ви подуріли, люди? Та якщо забудете своїх предків, то й нащадки вас забудуть — непотребом, перекотиполем, що крові живої не має, станете, чей навіть твар пам'ятає своїх родителів і дітей навчає та вилизує, готуючи їх до вільного життя… Хіба не було у вас захисників — лицарів відважних та князів славних? Невже не хочете й ви пишатися своїми синами й на прокльони їхні заробляєте?
Тоді викотився з гурту чорного потороччя тлустий боярин у зеленому кунтуші з бобровими оборками, у гостроверхій татарській шапці з хутряною околичкою — був то знатний у ростоцькому хуторі боярин Кмита Судиславич, той самий, що закрався колись поночі до плебанії, щоб вивідати, чим займається і що пише ігумен, аби доповісти про це бродникові Ростиславу і його покровителеві Ахметові. Й не було на його обличчі й сліду від того страху й приниження, якими заснітився його вид, коли був спійманий на злодійстві: захищений пропитою зграєю і владну руку баскака чуючи, боярин з нахабною самовпевненістю й погордою зирив спідлоба на ігумена й спитав ядуче:
— А ти яких вельми славних князів мав і маєш, чорноризцю? Таких, щоб міг ними пишатися перед своїми нащадками? Ваш Данило, котрого ви королем величаєте, перший з руських правителів покуштував татарського кумису й сам татарином назвався… А його син Лев заслужив у вас пошанівку хіба лише за те, що в Галицькій брамі Львова зустрів Телебугу з хлібом–сіллю, а потім перед Ногаєм холопом назвався; нині ж він Ногая на лови супроводжує й навіть коня ханського веде за вуздечко… А волинський князь Володимир, якого ти філософом називаєш, так схожий на князя, як клишоногий рак на муругого огиря: то в брудному халаті, то в рясі й чорній ярмулці ходить, до служебного монаха уподібнившись…
Поник ігумен Миколай під зливою в'їдливих слів боярина, котрого — не зганьбленого, не битого, хоч на злодійстві спійманого — відпустив з плебанії на всі чотири вітри, а варто було в печерний льох запроторити на хліб і воду, чей донощиків ще в Римі карали на горло.
Й прийшовши до тями, мовив ігумен Кмиті:
— Запам'ятай, що скажу тобі, негіднику: не мине й тебе кара — як не від Бога, то від людей… Римський імператор Доміціан оточив себе донощиками, які почали загрожувати й цезарям. То його наступник Троян посадив усіх навушників на корабель й без керма і вітрил пустив на волю хвиль… Така трієра й на тебе вже чекає…
— Не погрожуй, чорноризцю, — огризнувся Кмита. — Скажи краще, хто твій нинішний князь, бо ми маємо свого славного Ростислава, а ти кульгавому каліці поклоняєшся!
Не втерпів тоді Пантела й відказав бояринові на його злобну мову:
— Є у нас князь, зраднику поганий, — великий любомудр, який править Волинню. Смертний він, як і ми всі. Та є ще у нас князь духа, котрий безсмертним став. Й коли наш люд увіч його уздрить, то не стане тобі місця на святій землі!
Й з цими словами зник Пантела, наче його тут і не було. Ігумен навіть не помітив відсутності ктитора — дивився на Яворівський тракт, що протинав страдчівську пущу, й здався він йому хресною дорогою, по якій мають піти вслід за Месією відступники й христопродавці.
"Й підуть вони й очистяться на хресній прощі, ще ж бо, може, тліють у закамарках їхніх душ рештки совісті й стиду, й ще не всякли у пісок забуття сліди родової пам'яті", — подумав ігумен, і в його уяві проклався покутний шлях, до якого збігаються з усіх кінців краю стежки, доріжки, путівці: оповиває він серпантиною всю землю із Страдчівською горою на вершині — і йдуть по ньому розкаяні, вклякають на одинадцятьох мученицьких стаціях, прощення в Бога благаючи, і приймає очищених дванадцята стація перед брамою храму Різдва Пресвятої Богородиці…
Таке видиво враз постало перед очима ігумена Миколая, й він уже нічого більше не бачив, тільки хресну дорогу, яка брала свій початок з окраїни боярського хутора в Розточчі, бо тільки там міг судити несправедливий первосвященик Мученика, — і була то перша стація прощі.