— Чи вже можу бути вільним, владико? — спитав отець Миколай, підвівшись із стільця.
— Можеш іти, сину… Я вірю в тебе: ти добрий християнин і щирий патріот. А патріотизм — це теж релігія. Кожен патріот готовий за націю пожертвувати своїм життям, як первісний християнин за віру… Іди і вписуй нову сторінку в українську Біблію — документ нашої боротьби з ордами. Знахідкою Страдчівського патерика ти вже збагатив Святу Книгу, тож доповнюй її й далі своїми знаннями й навіть життям, якщо спотребиться…
Отець поцілував митрополита в руку, владика осінив його хрестом і промовив:
— В патерику є запис про хресну дорогу в Страдчі, прокладену людьми, які перезахоронювали Співця. Знайди сліди тієї стезі й віднови її. Хай вийде народ ще раз на хресну прощу, щоб зняти з себе первородний гріх, вчинений королем Данилом. А наші нащадки колись визначать — був то вольний чи невольний гріх…
ІІІ
Вечірня в церкві Святого Миколая закінчилася, старенький отець Серапіон зачинив царські врата і перед тим як піти до захристії, окинув поглядом спорожнілу церкву. Паламар дзеленькав ключами й замикав зсередини храм, а молода жінка, яка від обідньої відправи до кінця вечірні клячала перед іконостасом, навіть не поворухнулася, ніби збиралася перебути тут у молитві всю ніч.
Стулені долоні звела вгору в німому благанні до Чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, яку прагнула побачити на білій прямокутній проймі, що світилася з лівого боку іконостаса…
Знала Зореслава з патерика, що та пройма — то знак терпеливого очікування віруючих на з'яву Холмської ікони, принесеної хтозна ким до княжого храму ще за прадавніх часів Льва Даниловича, — й зникла вона, коли самотній князь, струджений володарюванням і за гріхи каючись, покинув престол у Нижньому Замку й прийняв постриг у Спаському монастирі біля Лаврова на Самбірщині. Хтось її виніс, ховаючи від небезпек, які могли спостигнути незахищений княжопрестольний храм.
Паламар підійшов до молільниці, протягнув до її плеча руку, щоб нагадати про закінчення відправи, та не зробив цього: отець Серапіон попросив його кивком голови не заважати жінці закінчити молитву.
Та Зореслава й не усвідомлювала, що залишилася в церкві сама. Бо ж не була самою: на білій проймі проступив образ Божої Матері — видно, Пречиста почула її гарячу молитву й явилась їй. Під чорним убором, що спадав з голови на плечі, засвітилося ясне обличчя Діви Марії, звернене до дитяти, яке з любов'ю заглядало матері в очі. Богородиця на мить відвела погляд від сина, глянула добрими очима на Зореславу, й здалося дівчині, що образ Пречистої набрав рис її власного обличчя, ніби вона стояла перед дзеркалом. Й заговорила до неї двійниця Зореслави чи то самої Митусиної вдови, яка занесла колись Чудотворну ікону до храму Святого Миколая:
— Ти мусиш віднайти ікону, яка пропала за першої орди, бо без неї нашестя другої ніхто не переживе…
Й відказала Зореслава:
— Пресвятая Діво, галицький люд загартувався в татарській неволі: відбувши хресну прощу з домовиною Співця, дух свій зміцнив і в орді не розчинився. Й це дало нашому народові силу спинити похід татаро–монголів до останнього моря…
Лик двійниці знову перемінився в образ Богоматері, й заблагала Зореслава:
— Допоможи, Пречиста, знайти хоч одну людину, яка б витримала труд, муки і навіть смерті не збоялася на другій хресній прощі. І хай та жертва підніме весь наш народ до хрестового походу проти червоної орди.
— Якщо дозрієте до такого чину і здійсните його, то Господь назве вас обраним народом, — відказала Богородиця.
Після цих слів зник святий образ, розтанувши в білій голизні прямокутної пройми.
Утім Зореслава відчула на своєму плечі легкий дотик долоні, і її руки, складені до молитви, опустилися, немов зів'ялі лозяні гілки. Вона ще мить не могла вийти з екстатичного стану, та врешті повернула голову й побачила перед собою древнього старця з сивою бородою, острішкуватими бровами й добрими очима — був він схожий на святого Миколая, що дивився на них з іконостаса.
Старець промовив:
— Я отець Серапіон, парох княжої церкви, і знаю, чому ти так ревно молишся і що хочеш побачити на білому тлі пройми. Світле твоє бажання, й, можливо, Бог призначив тобі віднайти пропажу… А тепер ходи зі мною до захристії: я розповім тобі легенду, яка дійшла до мене з діда–прадіда, — всі чоловіки з мого роду з прадавніх часів служили Богові в цьому храмі…
У захристії священик зняв із себе богослужебне облачения і в сірій сутані здався дівчині ще древніший. Старість світилася з його очей мудрістю й досвідом, й був у пароха втішений вигляд, наче він уздрів людину, на яку чекав весь свій вік, щоб відкрити їй заповітну таємницю, про яку знав тільки він.
Й повів старий парох довгу оповідь: звучав у ній відгомін стародавніх билиць, які протягом віків передавалися з уст в уста, обростаючи невірогідними сказаннями й придибенціями, на правду схожими.
…Ласкава панночка того не знає, бо звідки може знати: в літописах те не записано й жодного патерика з подібними переказами не збереглося, хоч, певне, колись і в нашому краю складали доброчесні ченці діаріуші про монастирські діяння. То мусимо вірити легендам… Відомим, майже рівним з Києво–Печерською лаврою, був Страдчівський печерний монастир. Нині там зяє лише чорна нора, досередини ніхто не заходить — тягне звідти їдким згаром, тож вірогідним здається мені переказ про те, що в незапам'ятні часи монголи задушили в печері димом весь чернечий клір…
Що мовите, панночко? Про це вже написано, знайдена якась книга? І ви її прочитали? То й добре… Та, видно, не про все в ній сказано, коли ви не знаєте, чому в моїй та інших церквах біліють прямокутні пройми з лівого боку царських врат… То надія людська, сподівання, що образ Холмської Богоматері, яка врятувала столицю князя Данила від грізного темника Куремси, колись проступить крізь тиньк і врятує народ від загибелі в найтяжчі часи… Про це теж знаєте, панночко, і кажете, що ті часи вже настали?.. А мабуть, ні, бо не з'явилася ще Матір Божа із святим покровом у руках, як це бувало вже не раз на світі: Вишгородська Богоматір спасла московитів у часи смути, Ченстоховська освятила перемогу Костюшка під Рацлавицями, Почаївська в козацькі часи прогнала турків з Волині. А Холмська ікона жде свого часу, і знайти її, моя дитино, конче треба, бо Судний день надходить…