І
1935 року помер маршалок другої Речі Посполитої Юзеф Пілсудський, в державі було оголошено жалобу: урядовцям і вчителям наказано носити протягом року чорну пов'язку на лівій руці.
Учителька залуквицької вселюдної школи Зореслава Циб'як жалобної пов'язки не одягла, й ґмінний поліцай Гартек, запримітивши таку зухвалу неповагу до пам'яті вождя нової Польщі, доніс про це у повітову поліцію. Директор поліції наказав інспекторові шкіл негайно звільнити учительку з посади й записати у рескрипті про звільнення постанову: учительці пані Циб'як звелено покинути Залукву, при чому заборонено їй зупинятися більше, ніж на добу, в одному й тому ж населеному пункті. Й стала Зореслава вічною вигнанкою, ізгоєм.
Розпорядження про звільнення приніс їй той же Гартек: він без дозволу увійшов до класу під час уроку, опустив кашкетний ремінець до підборіддя — це означало, що він виконує службовий обов'язок, — приклав два пальці до рогатівки й мовив казенним тоном:
— Pani więcej tu nie pracuje![8]
Зореслава пробігла очима по гербовому папері й, зрозумівши, в якому становищі опинилася, попрощалася з дітьми, сплакнула разом з ними й того ж дня, полишивши квартиру, яку винаймала в сільської господині, подалася з валізкою в руці до Тустані, сподіваючись якщо не на допомогу, то хоча б на пораду від повітового провідника ОУН Богдана В'язівського, який щойно повернувся додому, відбувши дворічне ув'язнення в Березі Картузькій, запідозрений у справі вбивства міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького і звільнений за браком доказів причетності до справи.
Травневий легіт, зволожений над Дністром, овіював змучену від пішого ходу дівчину у вишиваній подільською низинкою блузочці й незмінному солом'яному капелюшку — такою запам'ятав її отець–професор Миколай Конрад. У вкладеному в бандероль листі він запитував, чи золоте ряботиння, що висіювалось на її миле личко крізь просвіти в капелюшку, й далі спадає до підборіддя прозорою вуаллю; отець у листі був до наївності ніжний, він обіцяв відвідати Зореславу, щоб надивитися на неї, — й тому цілковитою несподіванкою здалася дівчині прислана в бандеролі машинописна книга: був то науково опрацьований і перекладений на літерутурну мову стародавній патерик, над яким отець–професор трудився майже чотири роки, й прислав їй копію книги на пам'ять про незабутню їхню зустріч на Крилоській горі.
Зореслава прочитала книгу й дотепер збагнути не може: видумав отець для неї старосвітську історію, щоб нагадати про її химерні помисли, буцімто вона проживає друге життя, чи насправді перебували вони обоє колись на світі й крізь многі століття йшли, щоб знайти одне одного у нинішньому дні.
Несла Зореслава у вигнання переписану стаоросвітську книгу із захованою в ній згадкою про Чудотворну Холмську ікону, яка, напевне, зберігається десь у краю, й може, то на її долю випав жереб знайти святиню, коли настане найтяжчий для народу час…
Й здавалася дівчині літописна оповідь про її колишнє існування на світі й про те, що отець–професор Миколай Конрад продовжує загублене тисячу років тому життя ігумена Страдчівського печерного монастиря, — містикою. Та незважаючи на сумніви, скалкою в її мозок впивалася думка, що хтось–таки донині оберігає Холмську ікону, що то не легенда, не переказ, не билина, чей мав колись народ священні символи! їх загарбували наїзники: Вишеградський образ Богородиці забрав з собою Андрій Боголюбський, й поклоняються йому нині московити, випрошуючи в неї удач в загарбницьких походах; Белзьку Богоматір викрав із львівської церкви Святого Онуфрія галицький намісник Владислав Опольський й передав у Ченстохову полякам… А Холмська ікона напевне зберігається десь на нашій землі як єдина надія на порятунок у критичний час. То, може, їй, Зореславі, судилося її відшукати: чи ж то не на пошуки української святині послав її Господь у вигнання?
Й думала Зореслава про найтяжчий для України час: уже настав чи щойно гряде?
У домі, до якого зайшла Зореслава в Тустані, саме про це вели розмову два непримиренні вороги: оунівець Богдан В'язівський, господар, і його гість — капезеушник Іван Кашуба. Обидва на нуль стрижені, з сірими змученими обличчями; один з вибитими зубами, а другий з незагоєним шрамом на щоці — вчорашні в'язні концтабору в Березі Картузькій. Однаково скривджені польським санаційним режимом чоловіки гаряче сперечалися, хто заклятіший ворог України і який небезпечніший.
Зореслава вельми здивувалася, побачивши їх обидвох за одним столом та ще й за пляшкою монопольки, адже один з них на сільському фестині виходив до народу із синьо–жовтим знаменом, а другий червоним прапором вимахував перед жертвенною могилою, висипаною на пам'ять полеглих усусусів, образливими вигуками заважаючи оунівцям промовляти, а дівочому хорові виконувати патріотичні пісні; один стояв у церкві перед престолом з церковною фаною в руці, а другий стовбичив біля паперті, демонстративно не скидаючи шапки з голови, — проте обидва однаково падали на табірній площі від ударів гумовими кийками, обидвом тюремщики вибивали зуби сталевими перснями кастетів; однаково кричали вони з болю, коли кати застосовували до них "манікюр" — встромляли голки під нігті, й божеволіли, як їм підключали до вух електричний струм.
Проте обидва, забувши цієї миті про польське катівське ремесло, сперечалися про іншу силу, яка одному здавалася смертельно загрозливою, а другому — порятунком від польської окупації.
Розгарячений суперечкою Богдан кивнув рукою Зореславі, щоб десь там присіла й не заважала, а сам вимахував вказівним пальцем перед носом Івана.
— Звідки ви, комуністи, взяли ту свою фальшиву ідеологію — з яких історичних витоків, з яких традицій? Та вона тримається лише на брехні й страхові і якщо має якісь корені, то хіба в надрах татаро–монгольської орди, в якій хан вважався богом, достоту як нині в есесері Сталін; за найменший вияв непослуху ханські опричники ламали неслухам хребти, а навіжені шамани пророкували ординцям райське блаженство на берегах останнього моря — чи ж то не так само шаманують совєтські партійні комісари, обіцяючи своїм рабам світле комуністичне майбутнє?