Сонце піднімалося щоранку з–за Турії й заглядало у вікна майстрової кліті, заставало князя за роботою з пензлем у руці — так він пробуде тут у радості творення до обіду, а коли день почне меркнути й вечір западе, він при свічках на вирізьбленій у карпатських Уторопах трійці сидітиме до пізньої ночі у сусідньому покою із затиснутим у пальцях писалом й записуватиме свіжі події для розпочатого ченцем Йовом Галицько–Волинського літопису — щоб пам'ять людську зберегти, або ж кіновар'ю переписуватиме на пергамент подарований ігуменом Страдчівського печерного монастиря Миколаєм Конрадом ветхий і до відновлення спотреблений Києво–Печерський патерик, врятований із київської руїни.
Був Володимир Василькович щасливий з того, що може вряди–годи заховатися в Любомлі від тривог, які протягом довгих літ нависали над столицею Волині. Осяйний спокій панував над ізографом і в цій хвилині, коли він накладав останні мазки на іконне зображення й просив Бога, щоб продовжив йому ще хоч на часину радість творення.
Та марно… У дворі палацу почувся брязкіт заліза й іржання коней: на галас ратників, які в'їжджали у двір, вийшов невдоволений князь Володимир як був — у халаті й з пензлем у руці.
У двір з численним почтом в'їжджав на сивому коні Лев Данилович, двоюрідний брат Володимира Васильковича. Був у пишному лицарському обладунку з накинутою поверх нього горностаєвою мантією, на голові височіла оздоблена дорогоцінним камінням княжа митра, ліва рука лежала на руків'ї меча — мав галицький князь величніший навіть за свого батька вигляд, сповнений бундючної самоповаги.
Зіскочивши з коня, Лев підходив до брата, який у заляпаному фарбами халаті скидався більше на монастирського писця, ніж на князя; Володимир стояв розгублений і зніяковілий, ніби намагаючись набрати пристойнішого вигляду, він поправив чорну крайку, що охоплювала довкруж голову; Лев повів долонями по вусах, погладив довгу чорну бороду й підступив до Володимира з простягнутими до обіймів руками, проте вони самі опустилися, немов Лев збоявся забруднити їх, й промовив безбарвним голосом:
— Чолом тобі, брате…
Приклавши руку до грудей, низько поклонився волинський князь вінценосному братові, який гордо стояв перед ним у митрі, схожій на Данилову корону; був Володимир Василькович вельми збентежений тим, що доводиться приймати високого гостя не в княжій світлиці, а у захаращеній вапниками з фарбами, заляпаними палітрами й з простеленими на долівці згрібними тканями робітні, й сам він не при владичеських регаліях, а в облаченні ізографа. Та все ж господар показав на двері майстерні й перший зайшов до середини. Лев Данилович, нахмурившись, розглядався по кліті, в якій на стінах висіли викінчені ікони апостолів і євангелистів, Деісус, Богородиця–Одигітрія, архангел Михаїл в оточенні херувимів, та врешті його погляд прикипів до невикінченого образу Божої Матері з немовлям, над яким у богобоязному подиві нахилились святі Йосиф і Симеон, й промовив князь Лев, стримуючи своє захоплення, скупою фразою "Зело іскусно!", а тоді, мовби отямившись від мимовільного вдоволення, глянув з докором на брата й квапно розпочав ділову розмову, бо ж не два богомази зустрілися в цій заляпаній фарбами майстерні, а володарі галицько–волинських земель.
І промовив Лев:
— Я повертав до тебе у Володимир, брате, й доповіла мені служба, де ти перебуваєш, то я не забарився сюди прибути у поважній справі. Ознаймую тебе: нове лихо насувається на наш край, тож ніби й не гоже волинському князеві в такий час мальовидлами забавлятися, а варто йому дружину лаштувати та й самому помислити, як має повестися в такій скрутній оказії… Хан Ногай зайняв Пониззя, і маю звідомлення, що далі йти не збирається, зате нойон Телебуга вже вирушив із Суздаля на Львів з незліченими туменами, щоб встановити в Галичині своє право й покон і піти далі на Ляхи… То щоб ублажити його й позірною покорою захистити від татарви наш люд, таку пораду хочу тобі дати: зустрінемо його перед Галицькими воротами Львова з хлібом–сіллю й коштовними подарунками, на які татари вельми ласі, й долучимося до нього із своїми дружинами в поході на Краків, а ще дасть Бог, що візьму я Краківську землю у своє посідання…
Князь Володимир довго мовчав, і на його завше осінене лагідною усмішкою обличчя лягла тінь прихованого обурення, та здолав він у собі гірку нехіть до брата й мовив:
— У цій кліті я, достойний брате, не забавляюся, а духовну поживу готую для людей і їхню віру християнську зміцнюю, бо тільки з нею єдиною зможуть вони протистояти чужинцям, адже стало відомо, що татари встигли прийняти магометанську лживу релігію, й грізнішою від ординських кривих мечів і дубових пороків зброєю стане вона для нас. Бо як орда колись таки схлине, отруйний невольницький слід у душі народу залишить… І не хліб їм, а камінь піднось! Бо коли б я так учинив, як ти радиш, — чи не випаде тоді з моїх пальців пензель, чи у вапницях фарби не переміняться на гноївку, чи втримається в моїй руці ложка до обіду, а меч у битві, й чи стріли в колчанах моїх воїв не струхлявіють? Гріх великий задумав ти, брате Леве… Й коли ж то стане тобі доста тих земель: маєш Белз, Берестя, Перемишль, Галич, Ярослав — ніхто їх у тебе не відбирає, навіщо тобі ще й краківська лядська земля? Чи ж то свою ти вже так доладно впорядкував, що на чужій лад наводити хочеш?
— Супроти такої сили, як татарська, може встояти тільки держава, на кшталт Римської збудована… — невпевнено заговорив Лев, й перепинив його Володимир, примусивши замовкнути.
— А ти забув, що з Римом сталося?
Промовчав Лев й мовив по хвилі:
— То хоч своїм скарбом поділися зі мною. Сутужно стало в мене з грішми: спору данину щорічно Сараєві сплачую, й мовлять баскаки: Данило не віддав Батиєві свого Галича, то хай князівські сини сплачують ханові ту ціну, якої Галич вартує… Тебе ж до такої податі ніхто не змушує…
— У мене інша подать, Леве, й тому моя скарбниця теж зубожіла: віддав я золото на побудову храмів, на утвар церковну, на ікони, на фарби, на школи переписувачів.
— І таким робом ти хочеш перемогти татар? — єхидно засміявся Лев.