Прийнявши княжий вінець, постановив Данило сповідувати заповіти свого великого предка Володимира Мономаха, який радив по–вітцівськи лагодити поспільство до битв з поганами, не губити душ невпокірливців, не дозволяти сильним принижувати слабших і не гордитися своїми знаннями, пам'ятаючи, що вони Богом дані й Богом забрані можуть бути.
Як задумав, так і чинив Данило, маючи ще й гадку про те, що співці Мономаху славу співали й називали його, як Володимира Святого, сонцем, — сподівався галицький князь хоч малої вдяки від людей, бо мав на це право. Хіба не він у краю, роздертому й знесиленому кривавими міжусобицями, подав взірець справжнього братолюбства? Он неподалік Тухольських воріт, в урочищі Святославів, височить могила третього сина Володимира Великого — Святослава, який після моторошної смерті братів Бориса й Гліба втікав від Святополка Окаянного до угорського короля Іштвана й був тут зарубаний печенігами, посланими братовбивцем. То чи не перший в історії Руської держави Данило Романович подав братню руку молодшому Василькові, назвав його другим правителем і віддав йому Володимир?
Мав Данило право сподіватися доброго слова від людей: і ляхам, і уграм місце їхнє вказав і крижевників прогнав з Руської землі — тому й служив йому премудрим словом книжник Тимофій: співаючи похвалу Мстиславу Удатному, й Данилової слави не поминув високим словом.
Так було і так уже не буде. Устами Мономаха мед би пити: кипчаків тих гуляло в степу не більше, ніж бліх у княжому теремі, — можна було вибирати час і для ловів, і для писань, що напучували на добро й милосердя. Данилові ж випала така фортуна, що Мономахові й снитися не могла: і Литва з князем Міндовгом, і угри з Белою, і бродник Ростислав, і тучний Судислав Кормильчич. А орда! Тож немає нині місця милосердю, весь народ мусить бути зібраний докупи міцною десницею володаря — і хто не коритиметься тій руці, буде скараний: така воля часу, а не князева, й за цей почин теж вартий князь похвальної пісні від співця.
Данило помітив зухвалу посмішку на устах Митуси, та волі своєму гніву ще не давав: може, отямиться співець і, в книгах учений, зрозуміє найпростішу істину: не можна лише для свого вдоволення й вигоди жити, весь народ повинен стати з князем заодно.
Останні слова Данило вимовив уголос — і промовив Митуса:
— Заодно з володарем можна стати тоді, коли він справедливий. А коли ні, то, як повчав книжник Даниїл Заточник: "Не тримай свого двора біля княжого, бо ласка княжа, як вогонь під клоччям".
Митуса зробив рух, ніби гуслі перетягнув із–за спини на груди, вдарив пальцями по струнах і заспівав:
Ой пане Іване, обмурував двір,
Обмурував двір білим каменем,
А ворітенька з жовтої міді.
А за воротами стоять намети.
А в тих наметах сидить пан Іван.
Ой гримить–стучить з поля сторожа
Та вдариться в жовті ворота:
Пане Іване, чи спиш, чи не спиш?
— Як чуєш, співаю я ще, князю, — знову посміхнувся зухвало Митуса, опустив ліву руку, а правою сягнув по кубок з налитим для нього вином.
Не виминав співець суворого погляду князя, який ще дужче нахмарив чоло, слухаючи нелюбу пісню про Івана, який не бачить далі свого двору. Зчеплювався Митуса з володарем своїм незалежним поглядом: "Бачу, як кипить у тобі нестримна лють, що ось–ось зірветься, мов собака з ланцюга, та все одно співатиму про двір простого кметя, з якого вийшов сам, — про сплюндрований тобою, князю, двір". Князь думав вище: "Заміни, Митусо, подле ім'я княжим, і зміст пісні стане ширший — вилетить з–поза кметського тину на всю державу, й стане вона сильнішою. Хіба не розумієш, що такої пісні, як оце ти проспівав, кметь і не почує, а злобний боярин візьме її для себе й піде з нею на втіху орді, проти того ж кметя".
— Про який двір і про якого боярина, Іваном названого, співаєш, Митусо? — заговорив князь. — Про Жирослава, який набріхував на Мстислава Удатного, ніби той замишляв з половецьким ханом Котяном проти мене змову й був прогнаний з Галича, мов Каїн з Адамового дому? Чи про Судислава Кормильчича, котрий разом з бродником Ростиславом навів угрів на Галич й лежить нині непогребенний на засянському полі? — князь м'яв долонею посивілу бороду й неблимно дивився на Митусу. — А може, про того Пилипа, який багато років тому запросив нас з братом Васильком у Вишню на бенкет, щоб там обох потруїти, і потруїли б, якби мене не попередили вірні слуги… А я простив Пилипові, бо слухався заповітів Мономаха. Чи, може, співаєш хвалу бояринові Молибоговичу, що то на пиру вилив мені в лице вино з чаші, а я сказав йому лише: "Бог тобі заплатить"… Надто добрий був я, що не личить господину. Та напоумив мене соцький Микула: "Не подушиш бджіл, князю, меду не їстимеш". І я прийняв цю пораду: не чекав більше на Божу відплату — сам пішов на Болохівщину карати зрадників… Чого ж ти мовчиш, та скажи нарешті: мало я терпів?
— Скажу, князю, — відставив Митуса чашу з вином. — Ти мовиш токмо про бояр і про себе. Про кметів, про смердів, про закупів і невольників — про тих, хто єсть народом, і словом не згадуєш. Ба ні, і про них згадав: бджіл душиш, щоб мед їсти. Ти наказав скарати болохівських бояр — трутнів, а вої твої винищили простолюд — бджіл робучих. Чи довго так смакуватимеш медом? Те, що повертаєшся на шлях свого жорстокого вітця, немудро чиниш: не можна на старе повертати… А пісня моя не про бояр, а про люд твій. І в ньому шукай нових сил, князю. Сам кулак уже не допоможе. Час новий, то й зброю новітню кувати треба. Не лише меч важитиме віднині, сильніша за меч зброя — мисль.
Митуса ще раз надпив з чаші вина і вів далі:
— Я ненавиджу тебе, князю, люблячи, ти ж любиш мене, ненавидячи. Я ненавиджу твоє властолюбство, жорстокість і несправедливість, шануючи водночас твоє міцне владичеське начало, ти ж любиш мою пісню, та ненавидиш мою свободу. Як нам змиритися? Чи маю підкоритися твоєму началу й убити в собі свободу творення? Кожну пісню починати з твого імені, а не з імені ратника, з яким на полі битви рівні єсьте: проганяє ворога не княжий клич, а меч ратника, але й не підніметься озброєна рука без княжого поклику. Якщо я погоджуся й надалі бути твоїм придворним співцем, то хіба моя згода не стане тією самою смертю, до якої хочеш присудити мене за непокору? Ба ні, удвоє гіршою. Бо насильницька смерть пісні моєї не уб'є, покора ж навіть не народить. Воля твоя, князю. У твоїх руках суд над моїм тілом, у моїх — над твоїми ділами. Все гине на землі, та ніщо безслідно не зникає: залишається пам'ять — добра, а чи зла.