Страшну небезпеку уздрів прочанин Пантела в боярській затії — створити своє незалежне не лише від Галича, а й від власної споконвічної історії князівство, і в тій журі явилося йому видіння — як завше, у найскрутніші хвилини.
Білі люди в незаперезаних сорочках, схожі одне на одного, як недоношенці, спокійні та самозадоволені, ніби наділи на обличчя однакові маски, крізь які не можна прозирнути в душі, бо й душі їхні вивітрилися, затоплювали майдан перед печерою й оточували бояр, сільських кметів і міський ремісний люд… Й згадав Пантела слова ченця Миколая про шкаралущі з великодніх писанок, що можуть приплисти з руського світу до Рахманії й нагадати пожильцям Лотосових островів, ким вони колись були, та чи оживить це їхню заниклу пам'ять, якщо гамівні сорочки, що їх несуть в руках рахмани, задушать людські душі, на яких за непам'ятних часів була незримими письменами записана їхня історія?
А рахмани вже одягали в білі кошулі бояр і посполитих, й коли вони стали перед печерою з однаковими обличчями в однаковій одежі, коли новоявлені близнюки рідну матір вмить забули, — боярин Кормильчич в оповитому білим гамівником корзно оголосив, улесливо заглядаючи в задоволені розкосі очі баскака Ахмета, про створення Болохівського князівства — новітнього татарського улуса з бродником Ростиславом на чолі.
Й вигукнула біла громада в один голос про згоду, й ніхто іншої думки не висловив; білі люди почали хором повторювати одні і ті ж слова про надану їм найвищу честь називатися татарськими людьми, про щасливе й радісне життя під берлом великого хана й дякували баскакові за подароване їм найвище щастя: ніколи вже не потрібно буде їм мізкувати, як мають жити, бо думатиме за них татарський хан.
Й забачив Пантела, що й до нього підходить рахманин з білою кошулею в руці, мов із знаменням смерті. Він схопився з каменя, на якому сидів оподалік печери, й у нестямі вибіг з яру. Біг без перепочинку дні і ночі й аж у Зелену неділю допав до церкви в Синєводську саме в той мент, коли князь Данило благословив молоде подружжя.
Розштовхавши стражників, які оточували князя, упав Пантела перед Данилом на коліна й повів йому, що бачив і що чув. Й мовлячи те, уздрів він на обличчі князя зловісний образ гніву… З лихим передчуттям вернувся Пантела додому, не знаючи однак, яке лихоліття накликав на свій край, звідомивши князя про боярську змову…
Розділ четвертий
Над Лімницею цвіли акації й черемхи біло осипалися в лугах, медовий легіт віяв над заплавами ріки, на обочинах згиналося додолу житнє колосся й джмелилася червона конюшина. Теплий літній день ласкавив закохану пару, якій судилося нині ще раз прощатися над рікою: кликав Митусу на службу залізний брязкіт у Тустанській фортеці, та він не йшов на той поклик, опирався — виганяла його з рідного краю пекуча пізьма на князя Данила, прощення якому співець не знаходив у своїй душі.
Сумні половецькі очі Зореслави скрадливо, щоб того суму милий не запримітив, пасли Митусу, а він серцем слухав її тугу й пригортав до себе жону, щоб на якусь хви лину ще затримати її біля себе; настирливі звуки рогів зваблювали співця, та Митуса намагався їх не чути, — але ж як він обійдеться без княжої дружини, а вона без свого співця в поході на Ярослав, куди підтягував важку силу угор ський полководець барон Фільній…
Й зрунталася нарешті туга мовчанка між молодим подружжям, й повів Митуса Зореславі свій рішенець, якого во на боялася почути, хоч знала, що іншого кроку коханий уже не зробить, — переступить він присягу, складену Данилові під Луцьком, за яку отримав від князя шлюбне благословення. Не мав співець сили здолати біль, що його зазнав від свого володаря, котрий з доброго батька злим вітчимом став й жорстокіше від татарина сплюндрував мирні житла й тучні поля на Пониззі; просяні й житні ниви столочила княжа кіннота, піші ратники греблі розкопали, й тоді води Збруча та Дністра позаливали городи; вогонь спопелив Бакоту, й чорні руїни волали до неба о помсту за вчинену кривду, й не знали біженці, над ким має Господь мститися — над баскаком Ахметом, який спонукав болохівців до зради, а сам здимів й зеленоверхого намету не стало видно на дністровській кручі, чи над городянами і кметями, які через власний нерозум піддалися боярській намові, а може, — над князем, котрий сплюндрував Болохівську землю, весь руський край від запроданства рятуючи…
Був Данило нещадний, коли дізнався про боярську змову. Винних і невинних карав, та справжніх винуватців не застав уже на Пониззі; коли горіла Бакота й батьки Митуси, житло втративши, заривалися в землянку, бродник Ростислав із Судиславом Кормильчичем вже досягали Угорської землі за Верецьким перевалом, й закликав Ростислав Белу IV свою залогу в Галичі поповнити й вирушити з військом під Ярослав, дати Данилові останній бій над Сяном, а після перемоги посадити його, Ростислава, на галицький престол — й ніколи ти, угорський королю, не мріяв навіть посісти під своїм берлом таку могутню державу — від Дніпра, Сейму і Смотрича до країв Паннонської рівнини!
Знала Зореслава, куди веде її Митуса горі Лімницею. Коли з–за мединських горбів зринула баня собору Святої Ірини, оточеного будівлями жіночого монастиря, обоє зупинилися на крутому березі Лімниці, й побачила Зореслава той запропалий світ, в якому їй доведеться жити послушницею, а як Митуса до року не забере її звідти, то й постриг прийняти.
— А чи ти не подумав, Митусо, що зраджуєш князя і нашу державу в біді покидаєш? — спитала Зореслава, викликаючи в собі останню надію зостатися на волі, поки чорна брама ще не створилася перед нею, та не зміг Митуса і тепер, кохану втрачаючи, стлумити печію кривди за себе, за батьків і за край болохівський.
— Він перший мене зрадив, — відказав Митуса.
— Вас обох, мій любий, судитиме отчина.
— Від отчини кару прийму, не ремствуючи.
— Навіть якщо її іменем каратиме князь?
— Бог добре знає, кому віддавати в руки каральний меч… Я проситиму в Господа справедливості на службі в перемишльського митрополита Антонія, він ближче стоїть до небесного престолу, ніж князь.
Митуса стояв на березі Лімниці й дивився вслід Зореславі, а коли за нею зачинилася чорна брама, попрямував перемишльським шляхом.