А вона продовжувала:
— І ще одне моє зауваження. Ви зібралися нас судити за те, що ми посміли думати інакше, ніж ви. А що нам робити, коли нас не влаштовує ваш спосіб мислення? Й відбувається тут не суд, де вислуховується й інша сторона, а конфірмація: оголошення заздалегідь винесеного вироку. Тож оголошуйте нарешті, не гайте часу. А нам немає за що каятися.
— Та хоча б за те, що ви безбатченки! — намагався Черепов утримати наперед продуману процедуру конфірмації. — Бо як розцінити репліку Синютки, зневажливо кинуту грузинському студентові: "Ваша батьківщина не така вже й велика!" Що він мав на увазі: маленьку самостійну й незалежну Грузію чи, може, Україну? Поясніть свій вислів, студенте Синютка!
Мирон говорив, не підводячись з місця:
— Я хотів нагадати грузинові, що в нього є своя земля. А щодо мене: моя батьківщина теж не така велика, як ви собі уявляєте…
— Товариші, — звернувся Черепов до аудиторії, — ви ж бачите, як вони розперезалися…
— Ми ще не розперізувались, ми щойно почали розшнуровуватися, — уточнив Ігор.
— Тож яка ваша думка, товариші? — атакував Черепов аудиторію.
— Виключити з університету! — заревіла зала.
— Іншої думки немає?
— Немає!
Тоді підвівся Аркадій, який досі сидів мовчки із затуленим долонями обличчям. Йому стало страшно, його друзі пішли ва–банк, вони вже опинилися поза університетом. І його чекає така доля? Й залишиться він без освіти, без театру — на вулиці з гітарою! А як далі жити? Аркадій був блідий, переляканий, жалюгідний. Цієї миті він забув про все: про свою честь, добре ім’я і про Ліду — теж…
— Я каюся, — проказав він. — Каюся, що був серед них. Хочу виправитися… Я помилявся, простіть мені… Про шу прийняти мене до комсомолу…
Антон промовив:
— Нарешті ви, наші судді, домоглися, чого хотіли: вам вдалося зламати людину…
Ліда звернулася до Аркадія:
— Ти вірно дотримався своїх засад, проголошених колись на одній із наших зустрічей: не можна ходити в масці. Ти нарешті здер із себе маску порядності й висвітлив перед людьми свою властиву підленьку фізіономію… Тож запам'ятай: ми з тобою ніколи не були знайомі — познайомилися аж нині…
Збори винесли рішення: Ліду Сороку, Ігоря Романюка, Мирона Синютку, Антона Доленка виключити з університету. Аркадієві Молодину оголосити догану.
Коли в аудиторії залишилися лише вигнанці, до них підійшов академік Возняк й промовив, затинаючись:
— Якщо ви любите Україну, то зробіть усе, щоб залишитися в ній, — і вийшов.
Мирон підбадьорливо глянув на друзів й промовив:
— Послухайте цікаву притчу… Коли Бог створив залізо, затремтіли від страху дерева. "Чому ви мене боїтеся? — спитало залізо, яке мало форму сокири. — Я ж нічого не зможу зробити без зрадника, який погодиться стати топорищем".
Але того, кого стосувалася ця притча, серед доморосів уже не було…
XV
Спочатку Аркадій не усвідомлював, куди йде. З натугою прочинив важкі університетські двері, вони не піддавались, ніби намагалися навічно затримати його в цьому непомірно громіздкому будинку, де щойно настигла його несусвітня ганьба, і він силкувався втекти від неї. Темне приміїцення переповнилось тим соромом ущерть, ловило Аркадія за поли, давило й душило, нібито в коридорах не стало повітря; врешті він протиснувся крізь вузьку пройму й опинився надворі, тут його зупинили масивні колони, що стояли густо, немов гігантський частокіл, й коли цю перешкоду він здолав, спинила його вулиця, уздовж якої зі свистом мчали машини; якийсь шофер прикрикнув "Куди прешся під колеса!", та й на цю пересторогу Аркадій не зважив і вже на протилежному боці вулиці згадав, що йому треба чимшвидше допасти до своєї квартири на Городецькій: може, Ліда туди ще не дійшла, може, ще не встигла скласти свої речі, а знав, що вона це зробить і піде, і він ніколи більше не знайде її, а без неї — Аркадій це відчув так боляче, ніби хтось шваргонув його ножем по горлі — він утратить не половину і не три чверті, а все своє життя, й від цього йому стало невимовно страшно.
Біг навпростець через парк, а в мозку колотився гамлетівський монолог "Бути чи не бути — ось питання"; його він давно вивчив напам'ять, мало того, вся роль Гамлета вбилася йому в тяму ще з того часу, коли Діана Шерстякова в нападі любовного шалу напророкувала йому велике акторське майбуття; текст гамлетівської ролі ні на мить не вступався з його голови й товкся в ній, немов шротові кульки у дитячій калаталці, тепер же несподівано набрав він конкретного сенсу й топтав його амбітні мрії антиномією "Бути чи не бути?".
"Не бути, ніколи вже не бути!" — промовив до нього німий холодний погляд Ліди. Замкнувши двері кімнати, яка досі була її житлом, стояла вона перед колишнім мужем з валізкою в одній руці і з ключем у другій; відштовхнувшись спиною від одвірка, Ліда подалася до східок, обминаючи Аркадія; він схопив її за руку, ключ упав на цементну долижу Й глухо бамкнув, ніби гонг перед початком вистави, й тоді Ліда, вражена розпачливим виглядом Аркадія, супроти своєї волі розбудила в собі співчуття до нього, й він, притьмом уловивши обнадійливий проблиск у її очах, прошепотів: "Прости мені, Лідусю…". І краще б цього не говорив: вона вмить утямила, що за нинішній вчинок прощення йому ніколи не буде, такого пробачити не можна, то не кинуте необачне слово і не образа в ліжку, то зрада — найтяжчий гріх, якого спокутувати невміч нікому, й не замаскувався він жалюгідним Аркадієвим виглядом — прозирав крізь сльози винуватця, немов тавро на чолі варнака, й промовила Ліда:
— Я ще раз повторюю, Аркадію: ми познайомилися з тобою на репетиції фальшивої п'єси й спробували винести ту виставу на сцену життя… На щастя, нам це не вдалося зробити, finita la comedia… Прощай і не шукай мене.
Ліда збігла сходами вниз, а він стояв біля дверей непорушно, і здалося йому, що ніколи вже з цього місця не зійде: отупіння тривало незмірно довго, в голові не було жодних думок, однак згодом зблисла одна: Ліда знову нагадала про п'єсу "Платон Кречет", в якій вони обоє мали зіграти фальшиві ролі; ця ганьба Ліду обминула, але ж його й далі тримала в своєму полоні: Корнійчукова вистава йде в театрі, й Аркадій виконує в ній роль терапевта Бублика. А мріяв зіграти Гамлета! То чи не краще й справді вийти на вулицю з гітарою?