Отож замість репетиції спалахнула гаряча й небезпечна суперечка, Антон боязко оглядався, та зупинити гамору не зумів — у актовій залі несподівано розпочалася перша репетиція самостійного студентського мислення.
— Роль Платона Кречета, як і майже всі ролі в цій п'єсі, — заговорив Ігор, — надумана, штучна й фальшива! Головний герой — а як може бути інакше в соціалістичному творі — стопроцентово ідеальний: вдумливий, талановитий, до того ж віртуозно грає на скрипці, чим зачаровує Ліду, і та, звичайно, в нього закохується!
Ліда, не відводячи погляду від Молодана, який мав грати роль її нареченого Аркадія, іронічно посміхнулася й додала:
— І моментально розчаровується в Аркадієві, запримітивши, як він наступає стоптаними каблуками на манжети задовгих на нього штанів…
Аркадій спалахнув і підтягнув штани, злісно при тому зиркнувши на журналістку, на губах якої в'юнилася зухвала посмішка; у вишуканого елеганта вмить пропала самовпевненість, і хоч йому зовсім не імпонувала негативна роль завідувача лікарні, став на його захист.
— До чого тут зовнішні ознаки, — сказав. — П'єса Корнійчука не про це, все–таки вона психологічна й у ній поставлене приховане завдання — розвінчати міф Кречета, — про це доречно говорив щойно Ігор.
У дискусію втрутився Синютка, який досі сидів мовчки, він вибухнув філіппікою, й ніхто не зумів перервати його запальну мову:
— Наша дискусія, друзі, розпочалася не із суттєвого. Чому не має права існувати в мистецтві ідеальний герой? Хіба мало в класичній літературі героїчних персонажів, візьміть хоча б Тараса Бульбу або Кирила Тура з "Чорної ради". Річ не в цьому: ви спершу згадайте, в якому році написав Корнійчук п'єсу. Забули? То я вам пригадаю…
Антон ляснув книжкою по столі.
— Перестань, Мироне! Ми зійшлися сюди не для політикування, а заради мистецтва…
— Ти диви! — запіяв Мирон. — Кому ж то вже вдалося віддерти мистецтво від політики? Ти будеш, напевне, першим таким піонером, Антоне… Бо навіть декаданс і досі вважається політичною матерією, оскільки проповідує визволення творчості від тієї ж політики… Ну, а в цій п'єсі заполітизовано все, до того жахливо примітивно: "ви в піонерах були?", "ви ж член партії!" і т. д. і т. п… Я навів інвективи першого секретаря обкому партії Береста, який усе знає і є справедливішим від буддійського божища… А які мудрі сентенції проголошує цей партійний бос: "Яка може бути пильність без віри в народ?" Ба навіть дурненький окуліст Стьопа завойовує серце Валі ось яким вишуканим освідченням: "Кохана Валю, моя любов до тебе чиста, як кришталь, адже ми живемо в епосі, коли люди переробляють світ і долають власні вади!"
— Відпочинь, колего, — нарешті вдалося Ігореві зупинити Миронів пасаж. — Краще послухай анекдот, я щойно його придумав… Сидять під копицею сіна тракторист Вася і доярка Маша. Вася хоче обняти дівчину, та вона, перед тим як віддатися коханому, запитує: "Ти віриш у комунізм?" — "Вірю!" — на весь степ вигукує Вася, й тоді дівчина, схиливши голову на плече хлопця, млосно шепоче: "Якщо так, то я твоя…"
— Яка досконала соцреалістична схема! — вигукнув Мирон, перемагаючи сміх акторів.
Антон підвівся.
— Я припиняю цей балаган, товариші! Ви надто далеко заходите, вже й до методу добираєтеся. А там — і до системи… Це шкідливе критиканство… Чи не краще було б подумати, адже настав час відлиги, про вдосконалення нашого ладу…
Мирон приклав до уст човником долоню й, нахилившись до Антона, проказав півголосом:
— Недавно приїжджав до Москви ідеальний комуніст — французький філософ Жан Поль Сартр. Однак, недовго погостювавши в Білокам'яній, він стрімголов утікав звідти, ніби за ним гналося щонайменше сто макбетівських відьом! А віддихавшись у Парижі, сказав: "Та система не надається до ремонту, її треба поламати й викинути на смітник!"
Антон зблід.
— Товариші, — прошепотів, — ми ж не в катакомбах, а в радянському університеті. Схаменіться!
— А нам би й не вадило збиратися в якійсь печері, ми ж неофіти, — сказав Ігор.
У розмову втрутилася Ліда.
— Не хвилюйтеся, Антоне, ми ж нічого антидержавного не чинимо. Але ж не можемо й далі ходити з кляпами на писках. Тиран здох, і настав час очищення. Мусимо вчитись мислити, як нормальні люди, а не як корнійчуківські манекени.
— Власне, власне! — підхопив Мирон, він витирав хустинкою свою круглу лису голову і не вгавав: — Ми взялися готувати до постановки неймовірну фальшивку… Найпримітивніший персонаж п'єси терапевт Бублик перераховує, скільки хворих прийняв він за своє життя, скільки сердець вислухав. А чи не краще було б, якби Корнійчук примусив його полічити, скільки людей померло від голоду за один той рік, коли писалася п'єса: та в сотні разів більше нарахував би трупів! Ба ні, для драматурга в той час найважливішою проблемою був чиряк на шиї в секретаря обкому партії, що його так уміло зоперував знаменитий хірург Кречет!
Аркадій Молодий, пооглядавшись, проказав тихо:
— Друзі, наша розмова може бути почута. Нам того треба? Краще б ми справді знайшли для зустрічей якусь печеру, бо в цій актовій залі напевно стіни вуха мають…
— А я скажу, куди нам варто податися, — промовив Ігор. — До Страдча. Там така печера, що й біс нас не знайде. Я добре знаю ті місця, сам родом з Янова…
— Чому б і ні? — підтримала Ігоря Ліда. — Виїхати на пленеру, ми ж таки маємо якийсь стосунок до мистецтва. І до романтики теж, адже ще не старі…
Її іконописне обличчя враз степліло, Ігор приглянувся до Ліди й побачив, як крізь холодну маску проколюється на обличчі дівчини затаєна врода — може, вона з'являється, коли мова заходить про мистецтво?
Ігор перевів погляд на Оресту й ураз забув про затаєну Лідину вроду, якої треба було дошукуватись, а Ореста — ніби вся занурилась у свою власну красу: русяве волосся в'язалося у золоту вужівку коси, що збігала розплужкою поміж грудьми до пояса, й, мабуть, від цього прекрасна лялька знову, як це сталося на початку репетиції, перемінилася в живу красуню, вона зачудовано дивилася на дискутантів, і з–під її довгих вій падали прямо на Ігоря сині пучки променів, пропалювали сорочку на грудях хлопця й проникали до самого серця. Він ще палкіше, ніж на початку репетиції, огортав поглядом дівчину, створюючи довкруж неї заслону, щоб інші очі не уздріли того, що він, та враз із тривогою знову помітив, як пожадливо й нахабно дивиться на неї Аркадій.