— Зброю мислі має вигострити ідея, а який в нинішній літературі й науці маємо ідеал — комуністичний рай? — відказав Аркадій.
— Я маю на увазі справжню літературу, а не апологетичну совєтську тріскотню. У ній не стало ідеалу моралі, його замінив ідеал брехні, і тому полки, озброєні замість мушкетів бузиновими пукавками, приречені на програш…
— Ти хочеш сказати, що ми, українські філологи, повинні кувати зброю новітньої національної мислі, — не здавався Аркадій. — А в яких майстрів маємо вчитися?
Знову — Шевченко, знову — Франко, знову — Біблія? А де новітні ковалі, ознайомлені із сучасною технологією, яких челядників випустили із своєї школи наші правчителі? Хвильового, який не переставав вірити в "загірню комуну", Тичину з його коломийкою про трактористку, Бажана, який відгранословив образ людини, яка стоїть в зореноснім Кремлі, Рильського, котрий признався, що його батьківщина — не предків ряди, а Сталіна голос?
— Твоя критика відгонить блюзнірством, — Ігор з неприязню дивився у насмішливі очі Молодина. — Не намагайся бути геть у всьому циніком… Якщо так оцінювати наші культурні скарби, то не буде в нас нікого… Ти що, хотів би, щоб ніхто не залишився з них жити?
— Ті, що загинули, — живіші за живих: маємо їх чистими, не заплямованими колабораціоністськими вправами…
— Але якщо спіткала нашу культуру така трагедія, то не маємо права перекреслювати все, що вони створили, треба забрати в них кожну крихту духовних цінностей… Ти бачиш тільки локомотив, в якому палять одами Леніну й партії, та за тим смердючим паровозом тягнуться вагони з чистими злитками золота…
— Й треба знайти ті злитки, — додав Антон. — На золоті нема окалини, а снідь легко стирається. Бажан залишив нам геніальні "Будівлі", Рильський — "Мандрівку в молодість", Яновський — "Чотири шаблі"… А Хвильовий, який мріяв про українську комуну, мужньо боровся з "московською задрипанкою" — це ж він, а не хтось інший, кинув клич "Геть від Москви!".
— Так, так, — підхопив Мирон. Він почав чогось шукати між книжками, знайшов збірник "Культура і побут", виданий у Харкові 1920 року й зачитав: "Наш шлях не з російською культурою в парі, вона привчає до рабства й жорстокості через сповідування культу Смердякових…" Це слова Хвильового, а ти кажеш — поганий челядник. І ще: "Ми незалежна держава, яка входить своїм республіканським організмом у Союз. Ми приречені до незалежності не тому, що цього хочемо, а що цього вимагає залізна воля історичних законів". Ось тобі віз і перевіз, Аркадію… А щодо Тичини — його вічно живитиме музика "Сонячних кларнетів" й "Золотого гомону".
— І ми маємо за ним співати "та нехай собі як знають — партія веде!"?
— Мусимо про це забути, — не здавався Ігор. — Рембо був авантюристом, навіть рабів продавав, але це не завадило йому залишитися в пам'яті людей великим поетом…
— О, як я легко спіймав тебе, Ігоре! — злобно засміявся Аркадій. — Ти вже загодя прокладаєш собі стежку до колабораціонізму. А чому б і ні: вся російська література навперейми вихваляє совєтський лад, то й ти…
Ігор зблід, такої образи не чекав. Антон бачив, що назріває конфлікт, він не хотів цього, але й сам ще не знав, на чий бік стати; відчув, зрештою, як його угодовський настрій враз погас. Сталася у світі подія, після якої кожен мусить визначити своє місце; Антон остаточно втратив віру в можливість удосконалення чинного ладу: звір хижо вишкірив зуби.
— Ви заговорили про несумісні речі, — сказав примирливо. — Коли російський поет прославляє Леніна, то він господар у своєму домі й робить що йому забажається. Та якщо так само чинить поет український — то він при цьому мусить надівати маску лакея, яку навряд чи спроможеться коли–небудь здерти з обличчя…
— Тож вибираймо нині, як хто з нас поведеться, — промовив виклично Мирон. — Час не чекає… А втім, запиймо згоду, й подай нам, Боже, єдиномисліє, як заповідав Шевченко. Я привіз від діда з Бродів бутельку сливовиці. Чи, може, ви всі абстиненти?
— Що ні, то ні, — відказав Антон, полегшено зітхнувши.
Мирон досягнув з полиці келишки, налив у них трунку й не переставав торохтіти: "Чичиков, Чичиков погнав нині свою тройку в Європу на ловлю душ!"
Доленко перший вихилив чарку, витер вуса долонею й мовив до Мирона:
— Досить нам на нині політики.
Аркадій навіть не торкнувся до чарки, йому враз стало нудно в товаристві, його погляд втратив насмішливо–переможний полиск, він бездумно водив очима, ніби й не бачив друзів — й тут спіймав себе на думці, що йому бракує Ліди; згадавши про неї, поправив краватку, немов застерігав себе від її глузливого зауваження: елегантний денді, тобі з–під краватки біліє ґудзик!; Ліда переслідувала його й тоді, коли її поруч не було, й тих насмішок Аркадієві ніби враз забракло; про Оресту більше не думав — той встид, якого зазнав від неї, враз здимів безслідно; цієї миті Аркадій пожалів Ігоря, безнадійно закоханого в пусте дівчисько, й не пишався більше перемогою над нею; він запрагнув перемогти Ліду, покорити її, здобути й, можливо, залишитися з нею назавжди; непоправний перелесник відчув у душі щось схоже на справжнє кохання, й самому було дивно, що подібне може з ним трапитися.
Аркадій таки вихилив чарку, немов для відваги перед боєм, несподівано для товариства квапно попрощався й подався на Замарстинів. Аж тепер втямив, що ніхто, крім насмішкуватої Ліди, ніколи не був йому потрібен й що саме у тій іронічності таїлася її зваба…
Хлопці випили ще по одній і почали прощатися з Мироном. Мирон провів їх на вулицю, надворі вже сутеніло, й тоді з темних закамарків бічного провулку вискочили два ґевали, в руці одного зблиснув кастет, з криком "Бєй бендєров!" нападник кинувся на Ігоря, який перший ступив на тротуар, вдарив його по голові, другий порвався до маленького Мирона, не запримітивши дебелого Доленка. Антон схопив обох за обшивки, зударив їх головами й пошпурив на проїжджу дорогу, тоді крикнув до Мирона, щоб мерщій зачинився в хаті, а до Ігоря, в котрого запливало синявою око, сказав:
— Змиваймося! Міліція звалить усю вину на нас.
Хлопці вибігли з темного провулка на Городецьку, й біля костьолу Святої Єлизавети сказав Ігор: