Видно по ньому. Життєрадісність його, в селі придбана, виливається, насамперед, у світогляді. То ж такий був Хома невіруючий! А тепер він такий, як ті селяни, про яких не може наговоритися, В селі готові Гітлерові ноги цілувати. Землю вже поділили, все засіяне, ждуть тільки, коли вже почне діяти український уряд. І при цьому — перша нотка давнього Хоми-невіруючого скептицизму. Приїхав він, думав, що тут уже є уряд, в цьому вся Україна певна, а тут... Максим знизує плечима.
— Правда, я ніколи не вірив, щоб німці дали Україні самостійність. Може буде існувати військова влада та й годі?
Хоч-не-хоч, а в кожній хаті тепер говорять про політику. Замість побутових, інтимних, чи яких інших буденних інтересів, у всіх на язиці, — як то тепер буде? Які німці? Добро чи зло? Вгадують майбутнє, прогнози ставлять, витлумачують, зважують кожен запримічений епізод, детальну, кадр… Суперечливі враження намагаються збагнути. Чи то окремий який німець брутально-жорстокий, чи це — політика завойовника на окупованих землях? Чи це висококультурний народ лицарів, як твердить, наприклад, Галина, чи це безоглядні грабіжники, як запевняє, наприклад, Максим? Вони ще ладні погризтися на цю тему, а почалося з невинного.
Максим вирішив, що він наговорив уже досить, почав розпитувати. Гм, Галина, як лялечка. Звідки? Нові меблі. На збереженні? Прекрасно. А це ще й у нове мешкання перебереться?
— О, це дуже легко тепер, — додає Галина. — Я й вам, як хочете, складу протекцію. Там, де. я працюю…
— Один мій знайомий дістав ордер на мешкання, а там знайшов склад мануфактури. Тепер возить на село, міняє.
— А в нас двоє сусідів побилися. Забралися в якусь хату й почали ділитися. Чесно все поділили: сервіси, бронзу, килими, — було багате жидівське мешкання. І знайшли ще цілий мішок шовкових обрізків у шафі. Очі розгорілися, кожен хоче собі увесь мішок. Почали тягнути, рвати кожен собі, потім побилися, потім пішли до німців скаржитися.
— Від такої гуморески очі лізуть на лоб рогом, — регочеться таки Максим. — Але ці добродії винні найменше. Вакханалію грабунку найдосконаліше виконують самі німці. Я лише день у Києві, а вже знаю: вивезли звіринець, музеї, везуть меблі, — навіть ручки від дверей. Невже в них ручок нема? А дивлячись на них, і наша шушваль повилазила.
— Нічого подібного! Німці дуже культурні, — заступилася Галина. — Коли горіло, я ходила вулицями і плакала. І уявіть собі, до мене підійшов офіцер, почав мене потішати. Це був справжній лицар. Він мене провів додому й не дозволив собі жадного образливого слова, ні жесту. Тільки обережно-обережно підтримав мене за лікоть. А якби так наша азіятчина?
Максимові дивно. Інтелігентна людина, а не має жадних національних почуттів. Засліплена німецькою зверхністю, зовнішнім полиском. І вже ця посмішка, що ніколи не сходить Галині з обличчя, здається йому посмішкою ляльки. Завжди однакова.
— А по-моєму, — Максим стає ребром, — вони навмисне дають волю злодіям, темному елементові, щоб створити враження, що українці ні на що не здатні. Що вони зробили, щоб припинити хаос?
— Ось побачите, який вони наведуть порядок, — запевняє уперто Галина.
— А чому вони тепер не думають впорядкувати життя в Києві? Чому людність досі не одержує хліба? Ви там в управі не чули?
— Чула. Бо вже друга випічка хліба отруєна, от чому. На лінії Фастів-Київ висаджено поїзд із продуктами...
— Я чув, — із німцями ?..
— Кругом саботаж, диверсія, а тоді кажуть: німці недобрі... — Галина надула губи.
— Щось мені вже це не подобається, — Максим крутнув головою. — І мабуть, подивлюсь-подивлюсь я на це все, та й зашиюсь десь на цукроварню. Те, що вони з жидами зробили...
— Жиди самі винні. Вони позалишалися тут, щоб провадити підривну роботу. Я знаю одну лікарку, — найсимпатичніша особа. Я дала б голову за неї, за її добропорядність. І що ж? Роблять у неї обшук, — її не знайшли, але знайшли пекельну машину.
— Еге! Щоб себе виправдати, такі баєчки пускає хтось. Розказують також, що як німці роздягали жидів на розстріл, то краще собі забирали, а гірше віддавали. "Бери, рус..." І були такі, що брали.
— А як подумати, то й справді, — уперлася Галина. — Хіба це їхнє? Це ж народне, народ на це працював. А награбоване, однаково, боком вилазить.
Якби то Максим знав походження її білої елеґанції!
— Он у нас на Шулявці, — одного жида годували, переховували. А він підпалив мешкання і втік.
Максим хотів їй знов заперечувати — та махнув рукою. Якась дивна стала Галина. Наче й розумна людина, а таке чуєш від неї. Вона й сама не знає, як приймати оце все, А хто знає? Німці йдуть семимильними кроками, вже під Кавказом, вже Ростов зайняли. Брянськ, Калуґу, Тверь. Модне слово "капут"… Брехав той перекладач про самостійну Україну!
— До речі, — пригадує Максим. — Ви колись, казали, що в вас є знайома стенографістка Чагир. Як її ім’я?
Що за поворот?
— Валя! — здивовано відповіла Галина. — А що?
— Нічого.
Розмова більше не клеїться. Так довго леліяне слово, так довго очікуване — не зривається з уст.
XXI.
Мар’яна здивовано озирається на незвичну затишність та пишноту свого нового мешкання і мусить сама собі признатися. Не вдається бути святою. Ця кругла блакитна кімната з лискучим паркетом, ці білі гардини, що так м’яко звисають фестонами над великими широкими вікнами, ця друга кімната "під дуб", заповнена достатком може не розкішної, але заможної, добре обжитої родини... Мешкання майже не пограбоване, на столі навіть дві тарілки з недоїденою вечерею і недопитою наливкою. Певне, це німці підкріплялися, як шукали тут бомб під час пожежі. І все це, разом із ордером на мешкання, переходить у Мар’янине користування, вона тільки виконає одну формальність. Комісія складе акт на приявне майно, оцінить, а Мар’яна протягом часу сплатить відповідну суму. Їй держава дає позику, як вона давала увесь час державі, вона вже, власне, оплатила все це. Але чи не звичайний це грабунок? Хтось тут жив, може яка Роза? Може люди звідси пішли до Бабиного Яру? Втім, Мар'янину родину також вигнали з такої ж устаткованої хати. Хай же й вона потішиться хоч раз у житті теплом, затишком, людським житлом.