Бадьора охоче приймає запрошення Марії Павлівни — йти до неї ночувати. Він ці кілька місяців не знати де валявся. Був у Вінниці, бачив ті страшні розкопи, замордованих українських людей. Був на селах, у районах, де німці бояться показати носа.
— Ви тут сидите в місті й нічого не знаєте. А на селі — в одному кінці села поліція, в другому партизани. Які? А ніхто не знає. Раптом — перестрілка, всі біжать у ліс. Раптом — міст зірваний. Німці бояться самі партизан, а посилають українську поліцію. Ті поки зберуться, то вже й слід партизан прохолов. Тільки розписки, що в млині такому то, в масловиробні такій то забрано того й того стільки то. Наженуть німці людей, зроблять нового моста, а на ранок він уже знов висаджений.
Справді, як послухаєш бувальця на селі, то кругом Києва вже все охоплене партизанкою, об’єднаною, як регулярна армія. Ніхто вже там на набір до Німеччини не йде. Позаарештовували старост. На Бородянку поїзди не ходять. На Фастів, Білу Церкву висаджені поїзди. В Ірпіні, вже зовсім під Києвом, партизани. Ще коли то говорили, що там і в Житомирі висадився великий десант. А ми тут у Києві ще й культурою займаємось…
— Але чийого толку ті партизани? — вже котрий раз питає Марія Павлівна.
— Та вся ж молодь із села у лісі. Наша, українська. Ну, а керує…красний командір. А чого ж я знов до Києва вернувся? — рвучким поворотом запитав Бадьора. — Людям так уже осточортіло, що їм однаково, хто керує. От тепер і треба комусь цю зненависть до німців організувати… — і знову рвучкий поворот. — Мабуть, треба пробиватися на Волинь до Бульби… Бо тут знову доведеться з політруками звести знайомство.
Втішного мало. Але Україна знову стала об’єктом змагань таких величезних військових потуг, що їй без своєї армії, моторизованих частин, авіяції, танків — тільки "приєднуватися", "допомагати". Вічна історія. Активній Павловій натурі все це рішучо не до смаку. Але де вихід? Невигіднішої ситуації не можна собі уявити. І все ж щось робити треба.
— А як би могло бути, коли б… — мріє вголос Павло, — коли б те все, що здавалося в полон, повіривши казкам націоналістів, коли б узяло та відразу перевернулося на українську армію…
Вони вже на вулиці Дикій. Зразу за двома-трьома великими будинками — внутрішні сади, городи, ярі, ще й навіть гаї. У Марії Павлівни є навіть коза. Є грядка городу. У яру. Там — груша, бузина кругом росте. Не Київ, а якийсь забутий хутірець.
— Хаїм Гітлер! Хай здохне! — привітала їх у хаті якась дивна жінка, піднісши руку римським звичаєм догори з відкритою долонею.
— Не звертайте уваги, я забула вас попередити! — зовсім голосно, мов про неприсутню, сказала Марія Павлівна. — Це божевільна. Вона нічого не чує, що б ми не говорили. Вона весь час бачить своїх синів. Одного на очах пристрелили німці, а другого загнали в школу й висадили її. Там вісімнадцять сіл спалили й вимордували…
— О, а я думала, що ти привела мені Юрка! — розчаровано казала божевільна, придивляючись до рудої щетини гостя. — Ви не бачили Юрка? Він скочив з другого поверху. Він зараз прийде!
— Він прийде, Оксано Артемівно, не турбуйтесь, — запевнила божевільну Марія Павлівна. — А ви роздягайтеся.
— Чому ж вона у вас? Не в лікарні? — бентежиться Бадьора.
Жест руки Марії Павлівни безнадійний. Ніхто не бере. А якби й узяли, то для того, щоб струїти.
— Ось треба було б перевірити свої хвороби, то… Скажи, що в тебе туберкульоза… Якогось дня прийдуть, заберуть і знищать. Ще, дякувати, Мар’яна трохи допомагає. Вона ж і тепер поїхала на село, щоб чогось нам привезти.
Бадьора наважується спитати. Як же так, у такім страшнім жити й бути такою енергійною? Де сила береться? Адже ж і в неї дочку…
Марія Павлівна ясно всміхається.
— А ви думаєте, що й я не була б така, — очима на божевільну, — якби не забивала собі памороки роботою? То ж мій порятунок. Я не маю права бути кволою. Особливо, коли почуєш одвертості німців. Ми не сміємо занепадати. Коли уявиш собі ту майбутню Европу, де всі носитимуть одну рабську на фабриці виготовлену уніформу, різниця для кожного народу буде тільки в кольорі, ніхто не матиме права сам собі пошити, а між нами лише німці в цивільному; коли згадаю, що більшовики виводили молодь за місто й розстрілювали, то, справді, іншого виходу нема, як…
— Хаїм Гітлер! Хай здохне! Не їжте цих зелених черевиків, то буде картина…
Божевільна бачила якісь незв’язані між собою обривки… Бадьорі здавалося, що перед ним поламана скрипка. Була колись гармонійна людина, а тепер — безладні шматки. Вона весь час бачить пожежу, вогонь, дроти…
— Тікай! Де ти? Скачи через вогонь! Держись! Не падай… Хаїм Гітлер! Хай здохне!
— Це її Юрко з товаришами так переробили "Гайль Гітлер". Ї чого ми такі бідні, чого страх і нещастя все життя наше переплів? І чого ця молодь наша нічого кращого не знає? Наші вороги валяться й тріщать, — а з програми знищити нас не збиваються. Одначе! Чому досі нема Мар'яни?
Справді. Обіцяла ж бути,
— Я її пам’ятаю такою, як вона була в шістнадцять років. А тепер не уявляю навіть, — каже Бадьора.
— Цікава людина. Тільки дуже дивачна. Тут отаке кругом хурделить, все гине, бійня, все стає сторч, кожен тремтить, — а вона мріє. Подумайте! Приходить раз до мене з надзвичайно важливим запитанням: чи не сказала б я їй, яку моя мама носила керсетку? Оксамитними зубцями оздоблену, чи кривулястою тасьмою? Я її почала соромити, а вона каже, що це надзвичайно важливо для сьогоднішнього дня.
Що воно за гуркіт? Чи не бомбардування знов десь? То ж недавно оце упала бомба в оперу, друга на Деміївці, третя на Подолі… Може й тепер?
— Може це вже фронт близько? Я бачив сьогодні втікачів з Кременчуга, — трохи занепокоєний Бадьора.
— Ні! — не вірить ані хвилини закореніла киянка, Марія Павлівна. — Базари ломляться від усього, ціни йдуть на спад.
Кияни мають барометр, на нього вони покладаються цілком безпечно. Кругом партизанка, цілі райони з якоюсь іншою владою, в оперу падають бомби, гуркіт гармат щовечора — все те нікого не бентежить, коли базар процвітає.
— Хаїм Гітлер! Хай здохне! — прокинулася з тяжкого забуття хора. Вона ніби слухала, ніби дрімала.