Хрещатий яр

Страница 108 из 121

Докия Гуменная

Але це ще в студентстві кожен із них чув. Може хтось що новіше придумав? Може ця розгадка, трохи поетична, що скаже?

— Не вміємо вмирати! — каже Аркадій.

О, вже тепер Віктор рішучо запротестував. Умирати ми вміємо, тільки якби то знали, за що!

— Я знаю двох жінок, що вміли вмерти, але безглуздо. Одна, ваша добра знайома, — звернувся він до Романа, — Олена Теліга умерла так гідно, що дай, Боже, кожному тієї хоробрости. Але ж ця мужня смерть, ця страта палкої, яскраво талановитої особистости, — свідчення провалу нашого, всіх нас.

Роман поворухнувся щось заперечувати, але Віктор ще не закінчив.

— Бо ми сваримося, ділимося на партії й відлами, — чия зверху. Сталін діє пляново. Заплянував здати Україну, понищити, побити все, — є, знищено. А ми думали, що то — безсилість совєтської армії. Ми думали, що гасло нищити — жест відчаю. Ні, то коштом України війна. Отже, більшовики знищили раз, німці, тут хазяюючи, другий раз, а тепер от третій раз перекочується фронт. У німців є така крилата фраза: "Від усіх міст та сіл України зостається умовне поняття".

Все це правда. Дуже легко так воювати, не жаліючи України. Тільки невже ж це так по-диявольському передбачено?

— Я думаю, що так. Цікава подробиця, яку, мабуть, не всі знають. В перші дні війни з усіх бібліотек зникла книжка "Гітлер проти СССР". Вилучено. Заборонено. Та в чім річ? Чи щоб не викликати симпатій до Гітлера? Та книжка й не могла викликати, тільки ненависть, бо в ній викладено цю програму, яка сьогодні на наших шкурах виписується. Ні, Сталінові невигідно було, щоб ми знали, він хотів, щоб таки зазнала Україна загладу від Гітлера… Щоб скривавилася, знесиліла, лягла прахом… А ми…

— Ви б помовчали хвилину, літаки… — перебив його Роман, що дуже, може найуважніше, слухав. — Ну, а ми?

— Ми наплодили патріотиків і фашистиків на закордонний лад. Націоналісти повели не дуже розумну політику, зарозуміло не знаючи обставин, себе вважали найсвідомішими, а нас, що пройшли совєтську школу, збільшовизованими. Так не розібравшись, пригорнули шумовиння. От і дурна загибіль… За що? Донцов свою вихованку, екзальтовану поетку, послав вовкові в пащу…

Роман слухав уважно. Хтозна, чи він уже обіцяв собі покропити й Віктора, як колись покропив одного юначка з білявою чуприною? Чи може яка друга думка варилася в його голові? Чи згоден він, що:

— Німці провалилися скандально, але ще більше ви. Це ж був ваш іспит. І ви мусіли його скласти. Щоб от тепер партизанкою керував не політрук, як воно часто, здається, є. Що ж, ви тільки себе вважаєте єдиними носіями національної ідеї, ви не знаєте, як до того колгоспника, тракториста-комсомольця…

Що ще хотів сказати Віктор, невідомо, бо в цю хвилину струснулися стіни. Вибух десь. Бомбардування? Звідки? Напевно, десь знову міни, це буває тепер часто. Одначе, не вадить довідатися.

— Совстський літак скинув на оперу бомбу. В партер. Якраз перед сценою, там, де ми мали сьогодні сидіти, — вернувся з розвідки Аркадій. — Поранені, убиті.

— То, виходить, ми врятувалися від смерти? — дивиться на всіх Авенір.

— Це була б ще дурніша смерть, ніж та, що ви говорите, — спокійно всміхнувся Роман. І наче нічого не трапилося, попросив Віктора продовжувати. Яку другу безглузду смерть має на увазі він?

— А друга… А друга ще безглуздіша… Хоч вона не менше хоробро загинула — за більшовицьку Україну. Наше щире золото, наш золотий фонд. За що? Зрештою, Васанта Чагир…

— Васанта Чагир? — зблід Роман і встав. — Чи ви не помилилися? — То — моя сестра у других, яку я шукаю два роки…

Бомба упала в оперу, а вони, замість бути там трупами, тут сидять, спокійно розмовляють. Але здається, що бомба та в цю хвилину розірвалася тут. Роман поранено кричить:

— Хто вам сказав? Це неправда!

— Заспокойтеся!

Що з ним сталося? Всі схвильовані. Всі занадто відчувають, що впірнули в якусь трагічну фуґу. Заспокойтеся, Романе!

Але Роман не може. Він сідає, він устає, він домагається. Хто може напевно знати щось про Васанту? Гаразд, узавтра Віктор зведе.

— В Будинку Вчених узавтра буде "День української культури". Моя одна приятелька…

— На ім’я? Мар’яна Вересоч? Ах, та, — зневажливо скривився Роман, може навіть і полегшено. — Та сіра обивателька? Вона нічого не знає…

— Якраз то така, що хоче вмирати, але хоче бачити, за що, — заступився Віктор за свою давню симпатію. Вам вона може й нічого не скаже, але коли познайомлю вас я…

Роман сів, похитнувся. Мов п’яний. Мов хто по тім’ї вдарив. Аркадій поклав свою руку на його.

— Не варт було йти сьогодні з опери, щоб почути таке про Вассу, — похмуро-безжиттьово сказав Роман, чомусь до Авеніра.

XXIII.

Цікава зустріч не відбулася. Павло Бадьора і Гнат Загнибіда даремно виглядали на святі української культури Мар’яну. Вона чомусь не прийшла і це змішало карти Загнибіді. Він думав зробити Мар’яні несподіванку. Колись там у Пущі так мрійно, так захоплено згадувала вона про друга юнацтва. Хотілося побачити сценку, як зустрічаються люди, потовчені життям. Павло Бадьора, розуміється, цікавиться ще й другою приятелькою, Васантою. Коротка відповідь, що загинула, його не задовольняє. Треба побачити Мар’яну.

Ніхто в залі не може сказати, чому вона не прийшла. Хіба Марія Павлівна з німбом білого волосся круг голови. Вони десь в однім районі живуть, Мар’яна не раз казала, що захоплена старою вчителькою.

Павло Бадьора також захоплений, їхня дружба почалася ще весною, почалася вона з біографії Марії Павлівни. Бо їй розказувати про чоловіка на засланні, це розказувати про шлях революціонера, про студентські роки за царату, надії, захват революцією й наступну реакцію, Марія Павлівна, вірна поплічниця свого чоловіка в ділах і поглядах, не змінила своїх переконань і віри в соціялізм. Чоловік за це на засланні. А її врятувала тоді від заслання мала дитина. Дитини вона вже не має.

Бадьора не розпитує. Від Загнибіди він дуже добре знає про мовчазну трагедію цієї дивної старої жінки з молодими очима. Ніхто не почув від неї скарги. Вона так виховала дочку.

Бадьора їй нічого не міг сказати про чоловіка. Не зустрічав. Зате розповів про себе. Зробили його бунтарем самі ж. Був комсомольцем, вірив, що Україна процвіте лише за радянської влади. Був фанатиком, поборником. Життя розбило одну ілюзію за другою і він побачив: або ставати й собі на шлях брехні, або йти в коло "ворогів народу". Працював на хлібозаготівлях і за це засудили, — зле "щупав" хліб. Він перший раз утік із заслання, зібрав тих самих, у кого "щупав", і цілий рік не давав спокійно спати райпарткомам та облпарткомам… поки не опинився знову в концтаборі на Соловках. Провал ідейної сторони комсомолу в серці комсомольця — така коротка історія. Це може бути ходячим типом, оце "поправіння", і тим більше цікаво йому зустрічати стару когорту незламних революціонерів, що вірні все життя своїм переконанням. Він сам такий. Він і тепер переконаний, що найкраща дорога України в майбутнє — ради, тільки змести цей паразитарний, чужий апарат смоктунів, щоб були ці ради незфальшовані, наші українські.