Так то наші люди розбредаються. Нема їм місця на наших цукроварнях? Вже його діти — сибіряки…
— Ну, а чого ви…
Мар’яна зам’ялася. Так з першого разу й сповідати хлопця? Але Андрій — це шматочок юнацтва, запашна казочка про журавля й чаплю. В тій казочці стільки було задушевного, Мар’яна не раз була повірницею його прикростей. Не раз його викидали з вузу, не раз сам мусів кидати та ставати трамвайним кондуктором, поки довчився.
Мар’яну облягли спогади, вона дивиться на молодого денді з вродженими аристократичними рухами і впізнає в них Андрія. І якби ж то вона тоді знала, що то — родинне, вроджене, а не запозичене десь у графських домах, у балетних школах? Якби ж то не підозрювала в тому "либедському матросові" манірного копіювання з когось. Бо це її й вабило, ця тонкість, і відвертало, бо де ж, — думала вона собі, — де ж у робітничому середовищі візьметься така витончена зграбність, як не змавпована? А воно, виявляється, он що! В цих Шепеличів вроджене, неусвідомлене… За це ж його з політехнікуму викидали, не вірили, що він київський пролетар.
Якби знала Мар’яна! Смішні, запізнілі жалі!
— А чого ви… чому ви лише російською мовою розмовляєте? Ви ж українець! Я дуже дружна була з Андрієм, він може й про вас що оповідав…
Молодий чоловік заскочений.
— Я не розумію вас. А що, вже по-російському говорити заборонено?
— Та я ж знаю, що ваша рідна мова — українська. Ваш дід ніколи й не вмів говорити інакше, як по-українському, Мені це Андрій якось казав.
— Ми ж не в селі живемо, а в місті. Чому ж ми по-сільському маємо говорити? — став уже на ноги молодий Шепелич.
От і ще одна загублена душа. Оце такий він, наш робітничий Київ? Вірніше, молоде покоління того робітничого Києва? Для нього вже Україна лише в селі, йому в місті ніхто її не показав.
Мар’яна втрачає всякий інтерес до юнака. Це довго говорити. Юнак не винен, йому з найменших років у школі, в кіні, в книжці товкли про героїв Алєксандра Нєвского, Мініна і Пожарского, Суворова. Своєї національної героїки він не знає, історії його вчили брехливої. Де ж у нього візьметься національна гордість? Національне почуття, як музикальна вродженість. Його треба розвивати, вправляти, шліфувати. Це дається поколіннями, загальною атмосферою. Як голос, воно може й пропасти, його можна фальшиво поставити, зірвати…
Що могла йому сказати Мар’яна, крім оцього:
— І ви собі, напевно, думаєте: "От, якась шовіністка причепилася". А росіяни дуже дбають про культуру своєї мови, не так, як ми. Зрештою, говоріть собі, як хочете, я тільки дуже здивована.
І видко, сьогодні Мар’яні тільки й роботи, що лічити загублені душі.
От іде ще одна широким коридором колишньої "Советской України" — квітуча, завжди повна успіхів і чарівности Галина Полтавченко. Вона вже, бач, пройшла "націоналістичну еру", тепер робить кар’єру у "Послєдніх Ізвєстіях," вже знов забула українську мову, бо "тепер же опасно". Чи ця хоч має якісь переконання? Вона й сама не знає. Переконання її перевертанські.
— Привітайте мене! — скричала ще здалека Галина. — Я цими днями виїжджаю в Берлін, стенографісткою міністерства пропаганди! Чи могло мені ще рік тому снитися таке щастя? Побачити Европу, Берлін!
— Не знаю тільки, чи ви заїдете туди, куди думаєте, — не втрималася Мар’яна. — Он деякі добровільно поїхали і, замість міністерства, попали за дроти. Хтось мені розказував, що дочка Штепи за його чорну роботу удостоїлася бути покоївкою. Студентка.
— Це я вам розказувала. Але я цього не боюсь. У мене є друг, одна впливова особа. В мене у Ляйпціґу дядя — фабрикант. Бабушка ж моя була німкеня. У мене всі документи є.
— Що, що?
Котре це вже перевтілення? Сьоме, либонь?
Гідна презирства ця перевертанка, але чомусь Мар’яна не каже їй гірких істин, колючих правд. За її людяність? Не знати, як називається те "щось" у Галини, яке прикрашує її, хоч би що. Вона навіть не дуже складна інтелектуально, а от…
— Я думала перед виїздом спеціяльно зайти до вас, — каже Галина. — Ви чули, що з Валею?
— Страшно давно її не бачила… Хто це з вами вітається?
Мимо якраз проходить чоловік, один із тих, що не розбереш: військовий, чи ні. Галина відповідає люб’язно. Він відходить вже далі, тоді Галина каже:
— Це з пропаганди райхскомісаряту. Це він якраз набирає стенографісток до Берліну.
— Німець?
— Здається. Але добре й українською говорить. А що?
"Це ж той, що питався колись за Васанту. Цікаво, нащо вона йому? Треба буде їй сказати… Як це я досі цього не зробила?" — дивується з себе Мар’яна, а вголос каже:
— Я його там бачила. Ну, то як же там Валя? Де вона тепер? Чому її не видно?
— Її, мабуть, уже розстріляли.
Що за нісенітниця? Васанта? Це якась брехня! Мар’яна не хоче цих слів всерйоз прийняти.
Галина також не повірила б, якби їй розказав це хтось. Але ж вона сама бачила, власними очима. Галина розповідає дивовижну історію, як її якась таємна сила потягла зайти, як потрапила у засідку, як перебула ніч у гестапо, як вранці виводили Валю з підвалу, — поламану, чорну від синяків, з розпатланим волоссям, із безумним поглядом.
— Тягнуть її, вона падає, а двоє підганяють, підштовхують за плечі: "Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!"
Туманами обволікається дальша оповідь, Мар’яна чує і ще раз чує: "Знаєм ми ету красавіцу! Всю єйо біографію! Ну, жівєє!" І ще раз, і ще раз встає образ поламаної, замученої, з божевільними очима. Боже, коли це було? Вже з місяць, вже тоді було холодно, а вона всю ніч на цементовій підлозі в одній кофточці… Вона ж, якщо не розстріляли її, не витримає тих мук…
Мар'яна впірнає в атмосферу цих мук, зосереджених у божевільному погляді. То ж відблиски цього погляду світили вже давно в її очах, ця трагедія Васантина. Це, що місяць тому відбулося, колись, будучи ще майбутнім, уже дивно позначило її.
— І що вона таке робила? — крізь той туман чує Мар’яна. — Мій знайомий, дуже впливовий німець, навіть боїться питати. Дуже вже вони страшно з нею поводилися.
Ах, Мар'яна добре знає! Не знає деталів, але чи довго догадуватися? Це ж загублена душа. Це ж та, про кого вони вдвох пісню Олеся співали: "Гукайте їх, вони десь заблудились!" Васанта заблудилась. Її треба було гукати, кругом неї якісь тумани повисли, й не могла вона знайти дороги.