— Пів корови? Зарізали?
— Живої! Ще й молоко мушу їм здавати.
Молоко з "пів корови" переконало Мар’яну, що таке чудо природи може на світі існувати. Старенька раділа живій душі і потроху Мар’яна всмоктувала все, чим живе сьогодні село. З тією пів коровою так вийшло, що "гибелькомісар" наклав на кожну корову по тисячі літрів молокоздачі. Наші баби як узялися виконувати! Бо лякав, що котра корова мало молока видасть, — забере. А воно вийшло навпаки: котра найбільш видала молока, — перші ті й позабирав. Всі забрав, але вернув на двох господинь одну корову.
Таки пів корови!
— От, якби ви його бачили! Там такий, ширший, як довший, а як ще здалека заглядять його люди, то чисто всі розбігаються. Бо він має звичку всіх бити, щоб робили. Буває так, що машина молотить, а хтось крикне: "Гибелькомісар їде!" — і всі, як горобці, розлетілися, а машина трахкає й трахкає…
Краще б його не бачити, того вилупка нової Европи!
І здається Мар'яні при цій сухенькій бабці, що світ перевертається догори ногами десь, а тут усе нерушиме, міцне, вічне. Як вона виклала на стіл усе, що має найкращого, вишнівки десь добула для гості! Як вона щиро, без жадних задніх думок, усе, що з душі пливе, ділить із Мар’яною! Ні, нема нічого в світі тривкішого, як українська селянка. Вона все перебуде, все переможе. Як її не ламають, не переробляють, а вона уперто вертається до своєї одвічної норми — доброти й щирости. Щедрости душі своєї.
Вона ж нічого не може змінити, а, Боже, як біля неї затишно! Боже, як людині бракує цього, почуття опори!
Хотіла стара Омеляниха догодити Мар'яні якнайкраще, щоб спочила та виспалася з дороги. Вже крізь сон чула Мар’яна масу прецікавих історій. Все воно, смішне й трагічне, спліталося в змореній напівсвідомості, колисало… і щоразу частіше впліталося: "Ой, рятуйте!"
… Спочатку був колгосп "Думка розійтися", а потім "Думка скріпитися", щоб легше німця обдурити та щоб не лазив по коморах… Ой, ховайте хліб по городах та бур’янах, бо йдуть німці грабувати… — Полонений…
— "Та в мене вдома жінка й діти". — "Побудь, хай дочка хоч трохи поживе"… — "Ах ти чортів німчура, я для тебе викохала порося?" — І знов: "Ой, рятуйте…"
Мар’яна розплющує очі: чи їй привиділося?
— Та це, мабуть, і досі женяться! — заспокоює Омеляниха, а сама припадає до вікна.
Мар’яна не розуміє.
— Весілля тут у нас уже з місяць одне. Дівчина в церкві повінчалася з одним, а з другим у "загс" ходила, та і не знати тепер, котрий шлюб справедливий. Оце вчора весь куток переполошили. Приїхав "загсовий" чоловік скриню забирати в церковного, бо дівчина з весілля втекла до нього з криками: — "Забери, бо втоплюся". То ми думали, що знов облава, хто куди бачив — тікав. Такого шелесту наробили…
— Ой люди добрі, рятуйте!
Та ніби горить десь? В хаті темно, а стіни біліють.
— Побіжу, подивлюся, — не витримує вже Омеляниха. Оце в них щоночі таке?
Ні, не може влежати й Мар’яна. Біло і м’яко постелено — та невлежно. Хапає на себе щось у пітьмі й біжить.
Таки горить. Ясно з усіх боків горить на другій вулиці хата, навколо неї бігає жінка, а німці її відганяють. Люди стоять, дивляться — й ніхто не йде рятувати. Чому ж ніхто хоч відра води не лине?
— Ану, сунься! Не бачиш? Кругом стоять гицлі з нагаями й не пускають, луплять того, хто поткнеться. Це ж вони й підпалили. Кругом солом’яних віхтів понакладали.
— Ой, хата! Ой, я ж на неї тяжко робила! Ой, я ж її два роки ставила! Ой, ще ж не висохла! Ой, новісінька!
То це німці навмисне палять? Та за що?
Жінка бігає, лементує, а хата горить. Та за що? За що бідній жінці з хати свічку зробили?
— Бо сховала дівку. Сина віддала до червоної армії, а ще дочка зосталася, то мати не дає. От вони й показують, що за це є…
А Господи! Куди ж це Мар’яна сховалася від набору до Німеччини? І чи сховалася вона? Та тут же — клекотить.
XI.
— А може й, справді, буде Україна? — запитливо дивиться вихудлий за ці дні Мирон на Льолю.
— Да какая там Україна? — щиро глузує Льоля, до якої знов повернулася її рівновага, як тільки побачила вона в дверях Мирона.
Мирона не було три дні. І вже не надіялася його бачити.
Три дні тому, раненько, ще не вставали, постукав до них якийсь хлопчина. — Чи тут живе кербуд? — Встань, до тебе прийшли! — Просять вас зараз зайти на десять хвилин до контори. — Та хоч поснідай! — Я зараз вернусь.
Мирон ні в обід не повернувся, ні ввечорі, ані другого дня. Льоля весь час на ногах: бігає, шукає, невже заарештували? Певно, це так вони заарештовують. Льоля почорніла, осунулася й нічого ніде не добилася, вже до всього найстрашнішого приготувалася. А він ось з’явився і розповідає дивні речі. Оце перше, що він сказав:
— А знаєш? Україна таки буде!
Він що? Збожеволів? Тут голова пухне від думок, а він із своєю Україною розносився. Хтось пронюхав, що в льоху радіо? Якась собака донесла, що Мирон був членом партії? Чи може, що в них електрика є? То ж так уже затуляємось, ніде ніякої смужки! Вже Льоля все передумала. Вже ждала, що от і за нею прийдуть.
А Мирон того нічого не слухає, своє торочить.
— Я ці три дні просидів у одній камері з попереднім головою міста, Багазієм. Три дні тільки про Україну й чув. Він же ні про що більше не говорить, тільки про Україну. Сам худий, як скелет, очі блищать і коли каже: "Ось побачите, Україна буде!" — то не можна йому не повірити. Він доводив мені це історично, математично, політично, як я з ним не сперечався. А може й справді Україна буде?
— От, дурак! Якийсь учитель з Подолу сказав, а він уже й повірив! — не може надивуватися такій легковірності завжди скептичного Мирона Льоля.
— Ти не уявляєш, що там у тюрмі діється, — хоче Мирон хоч трохи передати Льолі того, чим він надихався за ці дні. — Вся тюрма разом співає, разом у стіни грюкає, разом Гітлера лає. Як вони його тільки не називають там. Влаштовують голодівки. Там такий бойовий дух, що як хоч день побудеш, то не можеш не повірити.
Якби ти тільки почула того Багазія! Він здібен мертвого надихати своєю вірою. А може й справді буде?..
Може Миронові важко розстатися з цією вірою? Все ж і він молодим хлопцем ішов за Україну битися, то не його вина, що довелося надягти комсомольського ременя через плече та відслужувати все життя за щастя не бути розстріляним. Може він і в льоху для неї відсиджувався, як тікали більшовики? Яких то тільки "може" не ворушиться в голові, але всі вони полохливо утікають від холодних Льолиних слів: