— Бо ви ще під військовою владою, а ті зовсім не такі.
— Що ж це воно буде?
Крізь милу посмішку прозирає вже жах, тривога. Оксана Артемівна ще занадто повна своєї миргородської життєрадости. І в Київ привела її радісна вістка. Дали їй знати, що син у полоні, їде забирати. Юрко, менший, у миргородській школі вчиться, виховала від більшовиків. Добре, що виїхала тоді з Києва, товаришів Юркових в останню ніч вивезли на підміноване поле за Печерським і там вони загинули. Отже, обидва сини цілі, чого ж їй не тішитися? Та от...
— Вже тиждень добиваюся скрізь за перепусткою до Володимира Волинського і не можу дістати. А син там у таборі сидить, нічого не робить і голодує. Двадцять тисяч їх там, чиїхось таких синів…
Може Оксана Артемівна вже від кого іншого почула, як то в полоні? Мар'яна хоче тільки порадити щось. Чи зверталася вона до голови міста? Все ж чоловік її відомий вчений, репресований…
— Зверталася я! Каже, що йому заборонено клопотатися про полонених. А мені ж аби дістатися, я б уже його на руках звідти винесла, видерла б...
Не треба їй розказувати, вона знає й так, що вони з нашими полоненими виробляють.
— Ну, й співробітників добрав же собі голова міста! Якісь ляльки, мерці… Зайшла я в одну-дві канцелярії, — сидять там, як мумії, як бонзи, гробова тиша...Що вони там, мухи лічать?
А їйбогу, Оксана Артемівна має бистре око. Мар’яна теж не може навернутися туди, як побачить ті великодержавницькі пики, то тікає світ-заочі. Це якби повторювалася історія та знову з’явилася б книжка "Крах німецького імперіялізму на Україні" тільки вже 41-4... року, то той Мурзученко фігурував би там, як "пуппе".
— Цих прилизаних "пуппе" наплодилося вже чимало. То все синки "єдінонєдєлімої", що гараздно перебуває собі при всіх умовах у Києві.
— А українців нема? — розгублено питає Оксана Артемівна.
— То ж такі українці. Чекають "єдінонєдєлімої". Вони відразу полізли, поробилися найбільшими націоналістами, а як тих збили, то вони знову нагорі. Німці їх фаворизують, бо нас бояться. А таких "пуппе" їм і треба. Бачили їх, то не дивуйтеся, що вони не мають права ні в що втручатися...
— Та бачила… — стомлено відказала Оксана Артемівна. — Ніде тільки не бачила ні нашого прапора, ні тризуба… Чи правда й це, що німці заборонили? А в нас скрізь висять, тризуби носять… Що ж це, до Миргороду вертатися? Пішки йти до сина? Мені ж до Рівного треба...
— Знаєте, що?
Мар’яна метикує. Може… Може Гнат що видумає? Він має якісь знайомства в Цукроцентралі, там самі галичани, звідти увесь час їздять машини до Рівного, до Львова. Може… Вони, напевно, що зможуть, — зроблять.
— Ходімо! Довго не відкладаймо й ходімо!
Мар'яна вже готова, Оксана Артемівна нагадує не забути замкнути двері, а то вона стукала-стукала, потягнула, а двері незамкнені.
Вони вже йдуть, навпрошки через руїни стежечками до Хрещатого Яру, для Мар’яни звичною дорогою, а для Оксани Артемівни якоюсь моторошною фантастикою. Як і завжди, Хрещатик, хоч зруйнований, а повний різноманітного руху. Натовпи людей сунуть уявними тротуарами, асфальтами миготять безконечні верениці авт, легкових і вантажних, військових, — до Дніпра, від Дніпра.
Мали звернути на Фундукліївську, та уперлися в довгу, безконечно довгу валку селянських дівчат із торбами, клунками, кошиками, скриньками на плечах. Поморені, заплакані, похмурі лиця. По боках — німці-гестапівці, а ззаду наші поліцаї. Живий товар пішки женуть до вокзалу.
Понуро стоять і дивляться ті, що чекають вільного переходу.
— Це ще ж тут, удома! А що там? — питає Оксана Артемівна.
Поруч буденно сновигають, зазирають у вітрини комісійних крамниць і виходять із грубими пакунками з "Гастроному" сірозелені уніформи та якісь зелені брилі, уквітчані едельвайсами й квачиками до голення.
Дивіться, — штовхнула під бік, як колись на пароплаві, Мар’яна. — Київ наповнюється закордонною шушваллю із тупими безвиразними крамарськими пиками, а ми заповнюємо рабські ряди.
Частина 3
І.
Чорний німецький орел із свастикою в пазурях мав успіх неабиякий у перетворенні Києва на німецьке місто. Народні школи вже закриті, вчителям і учням треба відбувати трудову повинність. Студентів медінституту, єдиного живого вузу, скликали на подвір’ї і сказали, що в навчанні робиться перерва, а всі студенти їдуть на роботу до Німеччини. Як хто протягом трьох днів не з’явиться на вокзал із речами, родина такого не одержить хлібних карток, а майно конфіскується.
Трамваї ходять тільки в години переїзду робітників німецької промисловости, а людність міста Києва не має права увійти в трамвай, хіба хто впроситься й заплатить кондукторові десять карбованців. Крамниці, на які ото з надією поглядали кияни, вже відремонтувалися, все в них є із українських виробень та фабрик і все те — "нур фюр дойче". Кооперативи вже закриті, перукарні, фотографії, комісійні крамниці конфісковані. Театри вже четвертий раз розігнані.
Газета, що перейшла на чудернацький розмір вузьких і довгих обрізків, покищо, залишається, але вже ненадовго. Видавництво переходить до німецької торговельної фірми, а в Луцькому виходить "Німецька Газета на Україні" німецькою, звісно, мовою на вісім сторінок великого формату із ілюстраціями. Матрицю її пересилатиметься до Києва й тут торговельна фірма її друкуватиме.
Штадткомісар думає ще над тим, чи зліквідувати районові управи і залишити одну міську, чи навпаки, зліквідувати міську, а з пару районових залишити. Тим часом уже кількох районових управ нема, а відділи освіти взагалі зліквідовані.
Про заборону тризуба й українського національного прапора вже й говорити перестали. То ж нормально! Хто приїжджає з Харкова, — наївно дивується. А в них ніхто не забороняє! Скрізь висить тризуб, пиши про Україну скільки хочеш, що хочеш, в Харкові розквіт національного життя, тільки від голоду люди, як трупи. А нам казали, що в Києві вже є український уряд!
Еге, еге, тут навіть житловий фонд весь переходить у руки німецької фірми. Фірмачі вже постараються. Гірші будинки підуть на злом, на їх місці будуть садки, в кращих житимуть лише німці, а Хрещатик буде просто зеленою парковою долиною.