Чи згасять пожежу? Возять уже воду цистернами з ярів, з підземних резервуарів, що знайшли біля опери та пожежної команди. Ну, що ж, одне згасять, а друге займається…
День безрадности. Не згасає, а йде далі. Літаки кружляють над пожежею, прибула чужоземна, нібито з Варшави, пожежна команда, — а місто горить. Вже всі вулиці по обидва боки Хрещатицької долини у вогні, вогонь повзе вгору, займаються нові будинки, висаджують ще і ще…
Страшно вдень, а ввечорі ще страшніше на червоно відсвічених вулицях. Дійде вогонь і сюди?
І може найстрашніше лишень починається, ось у цю хвилину, як... як лежиш, розплющивши очі, в розвидненій відсвітами заграв кімнаті. Чи згасять німці пожежу? — в сотий раз питання. І доки воно горітиме? Сьогодні у дворі біля недокінчених будов знову впіймали хлопця, поливав гасом стружку, а сірники мав у кишені.
В такий час німці ще й концерти дають. Вулицею проїхала радіопересувка, грає музика. Ще й музики їм потрібно! Ця музика перетворилася в грубий німецький бас. Ахтунґ, ахтунґ! Увага, увага!
— Що він сказав? — питає Роза.
І знову намагаються вони спати, та не виходить сон. На вулиці — гамірно, щораз гамірніше. Збентежені голоси, лопотіння тисяч ніг на тротуарах. Ніч розбилася на мільярди напруг.
— Я зараз встану, вийду, — каже Мар’яна і не має сили. Поки надворі була, усе поривалася бігти, дивитися, що вже горить. Тепер їй байдуже. За себе, за все… Хай хвилюються, метушаться, Мар’яні байдуже.
— Може вже наша вулиця горить? — питає Роза.
Може. Далебі, Мар’яна не встане до ранку.
Та в цю мить настирливий грюкіт у стіну підкинув її. Проразливий жіночий крик: "Виходьте! Наказано негайно евакуювати Київ!"
Ось воно прийшло! Не поїздом, не пароплавом, не машиною, не строєм, а ось так, як стоїш. Це вже, мабуть, назавжди.
І ніколи роздумувати. І все розкидане, і темно, не знайдеш хоч необхіднішого. Хтозна, де воно все, а тут же хоч яку сорочку треба з собою мати. Аж тепер — прощай, Києве!
Одна одну підганяють, щось шукають, воно не знаходиться. Чути знадвору Тихогласиху, щось лементить. Та швидше, Розо! Та швидше, Мар’яно! Усі вже вийшли, зостанемося самі, не знатимемо, куди бігти. Щось напхали в наплечники, біжать сходами. Куди? У відсвітах заграв біжать юрби, зникають десь у пітьмі. В Мар’яни обірвалася шлейка, наплечник упав. Десь збоку об’явилася Тихогласиха і знову десь зникла.
І нема в кого спитати. Що це за втеча? Куди? Чи далі від пожежі, чи вже тут горить, чи за місто, чи назавжди виганяють? Від людей не відставати! Але що ж, як Роза й Мар’яна вже самі. А тут чортові клунки розв’язуються й губляться, знову їх зв’язуєш — і з того нічого не виходить.
В Мар’яни нема більше сили. В ній виникає рішення: нікуди з Києва. Хоч на пожарищі, а зостанеться тут.
— Ходімо в парк, там не буде ж горіти.
А назустріч їм уже вертаються з парку такі ж, як вони. Вигнали. Не пускають німці туди. Куди ж? За оцими людьми. Вони завертають до Кловського Яру, так і ми.
— Далі не підемо! — заявляє Мар’яна.
У Кловському Яру вже рояться тисячі. Приходять нові й нові, осідають із своїми клунками, — як у великодню ніч паски святити. Згори донизу по обидва боки вздовж вулиці в порядочку складаються речі. І Роза з Мар'яною не останні. Сусіди їх кудись зникають і знову приходять, купка їх речей розрослася вже в добру гору. І не так воно все розпачливо, як здалося в першу хвилину.
— Я сам чув, як радіо оголосило: до шостої ранку вийти, — чує Мар’яна. — Я ще не раз піду, заберу все, що можна. А як згорить?
Сусіди не квапляться, з дому "Ґінзбурґа" усе майно сюди переносять. Аж тепер видко, скільки в людини речей.
Ну, до шостої години ще далеко. І аби не навік із Києва. Знову до Мар’яни вернулось оте гостре, багатоскладне відчуття, — може єдина їй дана нагорода за безконечні віки нудьги. Це — відчуття легкости, крилатости. Їй треба небезпек, оцього головокрутного холоду від лету в безодню, їй треба перетворення цього найостогидлішого звичайного в ось таке незвичайне. Інші заплющують очі і тікають безвісти, або скнирять, — вона в такі хвилини повна щастям свого здійснення.
Навіть ніяково сказати комусь, небезпечно. Кругом — нещастя. Відсвіти заграв у небі. Так червоно, що видко білі дімки он там нагорі. В яру зловісні пітьми огортають тисячі бездомних людей. А в Мар’яні — тремтливі спалахи щастя. Ніякої втоми! То ж радісно — побігти по цих вулицях додому ще раз, щось узяти. Може й Левашівська згорить?
"Коли вирушають у мандрівку заради власної втіхи, то не шукають комфорту". Хто це сказав? Байрон чи Шатобріян? Ні, Шатобріян інакше сказав: "Ми насолоджуємося тим, що виходить за межі звичайного, хоч би це було й нещастя".
І на мить мерещиться, що кругом не сучасний Київ, а бір і пуща велика, несходима, царство диких вепрів та ведмедів. Серед пущі заховалася пустинь — Кловський манастир. Он мерещиться він нагорі, серед вікових дерев… Та в другу мить — не манастир то, і навіть не дівоча гімназія, а лише силюета геологічного науково-дослідного інституту.
Вже світає, із пітьми починають вирізнятися люди, предмети. Напроти — "окреме мешкання", кабіна для водотягу з трьома стінами. Там далі — картина в золоченій рамці: дівчина несе на коромислі воду на тлі такого ж приблизно краєвиду, як і Кловський Яр. І яких тільки речей не понаносили! Навіть допотопні самовари.
Посеред дороги простягнувся шланг, унизу повним ходом працює динамка, вода й з цього яру також іде гасити воду.
XII.
Семен Кучерявий тягне своє майно на горбок Кругло-Університетської, туди, де будинки відступили й лишили незабудоване місце. Жінку й дітей він відвів трохи далі, на Басарабку, а оце ще до шостої ранку має багато роботи. Переносить і він, що тільки можна, тим часом сюди. Нащо кидати, коли взавтра все знов потрібне? Коли ще можна винести.
При одній "ходці" затримала його пригода. Мало не позбувся чобіт.
Чоботи він одягнув нові, гарні, хромові. Щоб не носитися. А вони полакомилися.
Авжеж, німці! Ідуть два шваби, питають, де б гарно переночувати. Ну, Кучерявий з дорогою душею. Завів їх, як людей, до такого гарного мешкання, там ще є матраци на пружинах, подушок ще повно. Показав, хотів іти далі, а вони й Кучерявого з собою просять. Семен цікавий, він зайшов. Просять посидіти в кріслі он біля вікна. Він сів. Розмова йде на миґах. Скидай чоботи! Е, це вже Кучерявому не до смаку. Він вдає, що нічого не розуміє. Морщиться, кривиться. Вони ж — ввічливі, добрі хлопці — почали йому допомагати. Кучерявий удає, що скидає вже, а сам лає себе, свою доброзичливість, свою довірливість. Там уже хтось розтягнув речі, а він тут із німцями забавляється. Але чорта з два, щоб вони взяли нові хромові чоботи.