На дверях районового відділу міськради висить свіже оголошення. "Інвалідам сьогодні пенсія не виплачується". В канцеляріях, де не зайде Мар’яна, нікогісінько. Нарешті, вона спинила якусь жінку, що вешталася, замикала двері. Де видають картки?
— Які там картки? — розгублено подивилася на Мар’яну жінка.
— Хлібні.
— Ах, відстаньте! Не бачите, що діється? Вже всі повтікали.
Трохи здивувавшись, Мар’яна вийшла на дивно порожню вулицю і лише тепер побачила, що й синьої скляної таблички районового відділу вже нема.
Так пройшла вона трохи. Треба вернутися в житлову управу, там спитати дозволу зайти до мешкання Ребе. Коли ж, як не тепер, виконати його прохання? Учора ще неможливо було, біля того будинку стояла варта, там був якийсь військовий штаб. Узавтра вже може буде пізно. Але ж до кого по дозвіл? Де знайти двірника?
В сходовій клітці будинку Ребе вдарила її несподіванка, що відразу переключила в зовсім інший душевний стан. Поверхами вище жіночий голос плакав і ридав, щось лементів-розповідав. Бачила вже Мар’яна, як ідуть вулицями й плачуть — може кого лишають? — це сьогодні не диво. Але цей зойк! Що це вона лементить?
— Німці дали нашій армії термін до п’ятої години вечора залишити Київ, а як ні, то будуть бомбити? — Що ж це?
Десь недалеко у місті гуркотять сильні вибухи. Десь так недалеко, що Мар’яна вже не може тут блукати. На вулиці повз неї бігли й плакали жінки, вибух за вибухом, чорна хмара в напрямку Сінного базару. Сонце сховалося за ці чорні хмари і так зловісно, що вже несила щось тут робити, когось шукати. Біжить Мар’яна додому, як пес у свою халабуду.
Машини, підводи, війська групами, строєм, врозбрід... На воротях — обивателі з завороженими очима.
Вся безконечна маґістраля Брест-Литовське шосе — бульвар Шевченка захаращена оцими розбитками. Справді бо, — жаль дивитися, особливо на піхоту. Змучені, зарослі, виваляні в болоті. Бредуть, Кожен із них ліг би тут на камені й однаково вже йому, — перейдуть, чи переїдуть по ньому.
А цей свист-гуркіт невпинний! Втім, усі до нього звикли й кожен робить своє. Один відступає, другий дивиться на спектакль. Мар’яна ж біжить чогось додому, на горі Левашівській видно: горить усе, червоні заграви звідусюди, неначе не день це, а смеркання, такі зловісні відсвіти. Знову біжить чогось Мар’яна униз, назустріч оцьому війську, що всіма дорогами, через Поділ, Куренівку, Васильківську, Брест-Литовське шосе, Дорогожицьку — всі на міст. Вона згадала, що Роза на роботі, — треба загнати її додому.
Назустріч їй піші, вже без усякого ладу, чередами бредуть Кругло-Університетською, Крутим Узвозом, у вузькі проходи поміж барикадами. Машини переплуталися з возами, одне одному заважає, падає, випадають під гору в пилюку скрині з сухарями, папіросами, люди кидаються підбирати. Котрі віддають до рук збайдужілим бійцям, а котрі чимдуж зникають із цими трофеями.
Це вже й не відступ, а просто біжать. Утікають панічно й безладно.
А в підворітті сваряться двоє. Один ніс мішок муки, став спочити. Другий знайшовся: дай і мені! — Піди собі та візьми. — І почали битися.
Інші ж біжать геть чисто обляпані тістом. Це напевно з тієї ж пекарні. Хто бере муку, а хто й тістові радий.
І кому це потрібно, що та Роза працює? Таке діється кругом, однаково ж наказ: усе знищити, все спалити — списки, справи, гроші.
Та й там іде ділячка. Директор уже наклав повну вантажну машину продуктів. Головбух прийшов і зняв скриньку з маслом, тут же почав ділити. Прибігла двірничка з прибиральницею, наробили репету: а нам?
— Розо, що ви собі думаєте? Кидайте все, ідіть додому!
Роза безпомічно дивиться на Мар’яну. Вона може сісти в машину з директором і вже бути в безпеці. Ні, вона не може. Машина вже поїхала, Розу забирає Мар’яна, вони знову пробираються страшними вулицями.
За цю годину ще безладніша стала картина відступу. Щораз більше збиваються в купу, а гуркіт щораз ближчає, кулі свистять тонко, скло під ногами рипить обридливо. За цю годину не стало пів будинка на площі напроти Критого Ринку, звідти визирають нутрощі мешкань. Знявся гураган, все засипало піском, а навкруги — чорні дими, пожежі, заграви. Увесь окіл Києва, що видко з Левашівської, в огні, то горять величезні нафтосклади, залізничне депо, вокзал... І так весь Київ?
Над смеркання заграви стали ще зловісніші. Небо кругом почервоніло, в кімнаті без світла видно, світять стіни. Що горить? Що вибухає? Все так, наче на сусідній вулиці. Чи це вже Київ злітає в повітря?
— Тримаймось разом, — просить Роза. — Мені страшно на п’ятому поверсі.
Старосвітський будиночок Мар'янин на курячій нозі, але це провінціяльне подвір’я з віковими липами заховалося межи колосів, палаців. Хтозна, чи порохнява будова не розсиплеться від струсу повітря ще швидше за навколишні житлокомбінати й п’ятиповерхи? Від іскри може зайнятися дерево минулого століття. Може оцей сусідній кам’яний колос завалиться й накриє Мар’янин грибочок? Ну, то що ж робити? Краще в хаті, чи надворі? Чи в підвал який лізти, чи що?
Не тільки Мар'яна з Розою не можуть знайти пристановиська й бігають по розсвіченому загравами подвір’ю, Усі сусіди носяться з клунками, бо в хаті однаково не можна всидіти. Земля двигтить і стрясається, голосу не чути. Тільки тут сидіти покірно й чекати свого кінця, чекати хвилини, як почнуть вибухати й валитися колоси навколо. То що, може ще краще піти, лягти в ліжко й з комфортом злетіти в повітря, чи що там має бути? Але й такі сибарити довго не витримують скаженого гуркоту. за п’ять-десять хвилин вони вискакують з ліжка й знову носяться по подвір’ю, — то під одну стіну, то під другу.
А воно рветься, а воно вибухає! Чи в цій канонаді беруть участь всі гармати з усього Радянського Союзу, чи це вибухають одночасно всі підміновані за ці два місяці будинки Києва, — то чого ж ми ще живі, чому ні сусідний штаб, ні банк не займаються? Чи це відбивають від німців Київ ті гармати, що замасковані в усіх криївках, садах та парках? Де ж це воно так близько горить? Банк? Штаб? Хрещатик? Ще одна хвилина й будемо знати, як виглядає кінець світу.
І так безумно бігає усю ніч по своїх подвір’ях безтурботний, неслухняний Київ, загнізджений у малих кімнатках, у тісноті, скупченості. Великі, гарні новобудови не хвилюються, вони порожні.