Поміж столами чи в коридорах біля спорожнілих стендів і вітрин вештаються й інші співробітники науково-дослідного інституту, які патріотично всі в кишені мають "посадочні талони" на евакуацію, але ще не можуть виїхати в зв’язку з тим, що треба упакувати цінні експонати. Вони ніби працюють, а насправді просторікують та діляться новинами, це всі ті, що мріють зостатися. З цим вони й не криються. Без змови, але в порозумінні, не ставлячи ніяких крапок над і, всі вони дуже вільно почуваються.
Тому то пасувала так цьому товариству добре толерована недоговореність, мовляв, ми свої люди, енкаведе вивтікало, але не подумайте, борони Боже, що я чекаю тих поганих німців… Ніколи їх нога не буде в Києві!
— Я далекий від того, щоб ідеалізувати тих синьожупанників, зеленошличників та чорношличників, — каже один такий вчений посідач "посадочного талона", кілька раз заарештовуваний за український націоналізм, — але, звичайно, цікаво було б побачити їх тепер. Думаю, — не такий чорт страшний, як його малюють. Зрештою, до того не дійде, німців від Києва відженуть, і ми ще цієї осени може поїдемо в експедицію.
Вікна злегка дзеленчать від гарматної стрілянини на підступах до Києва, наче іронічна посмішка і рефрен до цих слів. Михайло Івашко, що вернувся таки з експедиції за своєю Славою і тепер має за нею їхати, її шукати, а вірніше, певний, що він її пізніше легко знайде, коли вже зникне фронт і кордон, а це буде дуже скоро, — він щиріший.
— Там бідні люди, де зайняли німці, — ні сірників, ні соли, тільки кури, та сало, та масло. А то, — більш нічого! І як вони там живуть? У нас в Києві просять, "купи!", та ніхто не хоче.
Обережний Семен Кучерявий все ж поправляє Славиного Мишка.
— Але я чув, що німці в Китаївському домі відпочинку науковців зробили погром. Портрети вождів порвали, бібліотеку знищили, подушки забрали в окопи, наробили свинства...
— То кажуть і таке, що жінку в Пирогові наші повісили за те, що привітно зустріла німців та напекла їм пирогів. Всі добрі!
Кучерявий — сама об'єктивність. Він критикує, але все. Він лише фотограф, — що він таке? Трудящий, робітник інтелігентної професії. Втім, як дивитися на його поборознене зморшками зношености обличчя, на колишні кучері, а тепер покуйовджену гриву, — вгадується може петлюрівець, може селянин-гайдамака, що вчився-вчився і після кількох вузів зостався тим, що й був.
А отже, ні те, ні друге, ні десяте. Він — звичайний лояльний обиватель, якому при всякій владі досить добре, аби тільки встигав працювати. А от тепер — у голові за ці місяці переворот. Не знаєш, як думати, що думати. Кому довіряти свої думки, кому ні, якими очима дивитися? Не певність і очікування, а саме оцей хаос у голові. Так уже набридли всім рутина й фальш, що під впливом іншого віяння психологія найпередовіших розкладається, як законсервований продукт, куди є доступ повітря.
Он у перші дні війни зустрів одного поета, члена ЦК комсомолу: йде він вулицею й, на чім світ стоїть, лає жидів та всі ці порядки. Ось вчорашній комуніст Івашко. Тих, що через радіо вигукують "кров за кров", всяких там Ле й Корнійчуків, називає він крикунами. Партквиток — забірною книжкою. Якби так не замели одного дня протягом двох годин в евакуацію всіх академіків, науковців, мистців, письменників та фахівців, то багато з них, мабуть, щасливі були б на місці Кучерявого та всіх оцих посідачів "евакуаційного талону".
— Та що там говорити? Хто хоче з Києва в такий час? То, хіба, ті, що мусять…
— От академік Стражеско викручувався, як тільки міг, щоб не їхати, на свою астму посилався — йому дали окрему машину. — "Мало вам? Нате вам дві машини!" — аби тільки їхав. А тепер ходить із кошичком на базар, як каже уповноважений із Уфи. Всіх їх там, з України, називають петлюрівцями, а вони газету "Советская Україна" називають "Уфімская Україна".
— А про академіка Кримського різні чутки ходять: не то заарештували його й розстріляли в перші дні війни, не то вивезли, а він десь там попав під поїзд…
— Чув я, що артиста Донця також розстріляли, бо знайшли у нього в льоху на дачі трьох закордонних емісарів.
— Аж тепер зрозуміло, чому це перед самою війною послали на гастролі в глибину СССР театр імени Франка та хор Котка, — додумується Кучерявий. — То ж уже був прикритий вивіз... Так і попропадають десь там…
Зрештою, Кучерявий здається на "якось то буде". Проймається загальною безтурботністю. Хтось приносить чутку: воєнні кажуть, що цими днями в Києві буде бій. На це Кучерявий відповідає:
— На Володимирській буде бій, а на Хрещатику продаватимуть папіроси.
Справді, спочатку стояли в чергах і лаялися під гуркіт гармат: "Будемо поховані під будинками". Безсонні ночі. З першої години ночі — гарматна стрілянина, нібито з бульвару Шевченка дальнобійна стріляє на п’ятдесят кілометрів. Чи з Деміївки? Чи німці на мости палять?.. А потім — безтурботність.
— А власне, я не розберу, де тепер фронт, — з незмінно квітучою посмішкою запитує секретарка Галина, також із квитком на евакуацію, але також конче потрібна тут для пакування цінних експонатів.
То штука! Ніхто не знає. Найрізноманітніші чутки — і жадного уявлення. З Караваївської вулиці стріляють на Деміївку. З Деміївки відігнали на сімдесят п’ять кілометрів, а німці були вже на Деміївці, прорвалося шість танків. Та ні, до Фастова й Тетерева відновлено залізничний рух, телефонний зв’язок до Фастова є. Зате в Голосіїві цього ранку ішла жінка до сільськогосподарського інституту. Зустріли її німці. — Гальт! Куди йдеш? — До інституту, підлоги мити. — Піди вперед сама помийся.
Галина захоплена почутими в тітки оповіданнями про точність, акуратність і чистоту німецьку. Цього теж чимало доноситься до Києва. Тітка казала, що коли німці заходять до селянської хати, то дивуються, які ці українські селяни брудні. Самі ж вони завжди вичищені, підголені, підтягнуті, — як не на фронті.
— Та в них усе розраховане на хвилини. Розказують, як вони в бою. Він сидить, снідає, голиться, — спокійно, помалу. Подивиться тільки на годинника, прийшла його зміна, — пішов до гармати. А наші без пуття всі разом бігають, метушаться і зрештою відступають. Німці понаставляють диктових танків, а наші думають, що справжні, й палять. Як вистріляють усі набої — німці з другого боку підходять і перемагають…