XVIII.
Перше, ніж постукати, стенографістка Галина Полтавченко полюбувалася на "халабуду". Перед будинком, де живуть Мирон і Льоля Березольські, у палісаді стоїть загадкове нап’яття, якась не то землянка, споруджена з мішків і землі, так, як ото на вулицях барикади, не то хижка для баштанника, Березольські звали її "халабуда", а мала вона військово-оборонне значення: бомбосховище. Тепер, коли весь Київ побував на Козлівській вулиці, що нижче будинку Верховної Ради, і побачив вулицю, розвалену від одної бомби, розсипані двоповерхи від струсу повітря, коли цілий квартал став трісками й ямами, а в околі всі вікна висаджені, — втішно дивиться на цю дитячу хованку. Виникає захоплення людською наївністю.
Щось дуже тихо. Чи є хто? Галина постукала й довго-довго чекає. Ніби нікуди й не збиралися. А вже другий раз приходить і не застає. Ну, Мирон у військовій частині на Сирці. А тітка? Здається, тепер ніяких черг у місті нема. Де Льоля, Женя? Собаки навіть не чути. Дивно!
Ще заглянула у вікно для певности й вирішила, що йшла такий світ даремно.
Вже була біля фіртки, як почула, що хтось її гукає. Тітка. Та от, дрімала й почула, що хтось стукає. Заходь! Що нового в тебе? На окопи не гонять?
А де Льоля? Женя?
Тітка зідхнула. Та от, нема нікого, сама лишилася. Женя пішла з комсомольською бригадою, бідна дитина. Льоля вже третій раз на окопах, не знати, коли вернеться. Мирон часом приходить із Сирця, поки їх частина ще в Києві,
Галина бачить. На буфеті лежить плитка шоколяди, видко, з сирецького інтендантського складу принесена.
— А я оце зосталася сама. Що ж зробиш?
— Боже, як мало стало в Києві людей! Де не підеш, скрізь замкнені мешкання, зідхнула й Галина. — По вулицях, — де-не-де…
— Я думаю! П’ятсот тисяч виїхало з Києва. Зразу повітря стало чистіше.
Це правда, повітря в Києві стало прозоре, чисте. Таке було до переходу сюди столиці та всіх автомашин із Харкова. Тільки моторошно дивитися на оці барикади, на оці протитанкові їжаки, що поперетинали вулиці.
— Чи були ви тепер на Хрещатику? Там аж три барикади, вітрини забиті дошками. Нащо то? Будуть бої? А що, як скажуть за годину вийти?
— Я нікуди не піду, — стара каже. — Мені вже й так недовго жити.
— А я хоч і не збираюся, — таки, мабуть, поїду. Ми перейшли на казарменне становище, кожну хвилину можуть сказати: "Сідай у машину й їдь".
— Борони тебе, Боже!
Стара не помічає, що вона зле справляється. Замість того, щоб помогти Галині викласти свій запас новин — а в теперішній час кожна хвилина родить їх безліч, переходять вони з уст до уст, не треба й газети, яка настільки збідніла, що крім звідомлень від радянського інформбюро з тижнево запізненими "напрямками" нічого не подавала, хіба як діти-"тімурівці" граються у війну, — замість помогти Галині, вона сама хоче поремствувати, полаяти. Кричать, що Київ був, є й буде радянський, а самі його перші покинули. Мало того, що покинули, ще й скільки вони потопили в Дніпрі продуктів. На десять років! Чому було не роздати людям? А скільки на станції всього гниє, пропадає! Директори усякі повикидали на землю, бо їм треба вагонів. До вагонів під’їжджають рефрижератори і звідти вивантажують бебехи, меблі, роялі. А масло стоїть поруч, розтає на сонці, м’ясо — смердить. Та це ж для армії!
Галина таки встигає вставити:
— Зате ж і німці потопили трохи пархів у Дніпрі, як бомбардували пароплави та баржі. Аж легше стало дихати, як їх не стало. То нічого не було, сто грамів масла не купиш, як не вистоїш у черзі, а тепер он що виявляється. Всього було горами, нам фіґу давали.
І кожен раз між цими чутками про грабіж і втечу завмагів та директорів, про знищення, про не знати нащо стягувані позики, коли оборона така, — проходить рефрен. Що з нами буде? Що буде з Києвом? Невже здадуть німцям? Невже правда, що на кожному електричному каблеві висять міни і в одну хвилину ми всі полетимо в повітря? Які то німці? Невже ж такі, як у газетах пишуть?
— А між іншим, про німців розказують багато доброго.
Доброго? Покищо, нічогісінько не чула Галина, хіба-що Кучерявий в інститут принесе часом звідкілясь, що вони не страшні зовсім.
Тітка знає більше, он їй розказували, що один чоловік уже з ними зустрівся. В лісі. Мав двадцять тисяч із собою, бо був такий чесний, що не міг присвоїти, начальник пошти одного містечка під Києвом. То є такі педанти, що мусять бути до копієчки чисті. Вже не було як вислати, то сам надумався занести до Києва. І о, жах! В лісі, де він і не сподівався, ідуть йому назустріч двоє німців. Вирішив брехати. Іде він до дітей, а це в наплечнику сорочка й хліб. Ну, якби заглянули! Але вони повірили, скинули тільки на землю, помацали, що м'яке, — і пустили. Він, бідний, перетрусився, думав, що вони йому навздогін кулю, а вони зовсім ним не цікавились. Ну? А якби наші? І так чесній людині ніхто навіть не подякував. Взяли гроші, а він не мав навіть де переночувати.
В кухні щось гуркнуло.
— Ой, це, мабуть, кіт щось перекинув, — перервала свою довгеньку історію тітка й вибігла в кухню.
Їй із шафи Мирон показав кулака. Занадто довго сидять гості? Занадто необережна вона?
"Та чого там! — думає собі стара. Енкаведе вивтікало, і що я таке сказала? Це ж усе правда".
Але кінця історії Галина так і не дочекалася. Тітка почали розповідати про чудеса німецької техніки, хитрощі, про парашути з шоколядою, вином і шинкою, що скидають німці то там, то там. Розповідала вона з насолодою, намагаючись хоч у обуреній інтонації сховати своє захоплення німецькою непереможністю, запозичене в Мирона.
XIX
Через невелику станцію Миргород, як і через усі шляхи на Лівобережжя, безперервно пливуть ріки ешелонів. На плятформах безконечних транспортів накидано усякого заліззя, — якісь рейки, шпали, дроти. На заліззі гніздилися з вузлами й без них люди. Ніхто ніякого квитка тепер не питає, а йде поїзд, — сідай і їдь, аби тільки на схід. Ішли ще поїзди з пораненими, біженцями, випущеними кримінальниками. Всіма шляхами безконечно гнали колгоспну худобу. Що підбивалося, — дорізували. В Миргороді базар завалений м’ясивами.
В Миргороді в’їжно і затишно. Мальовничі мальви і квітники — біля кожного будиночка. Не розбереш — село це чи місто, чи декорація з ідилічної казочки про мальовничу Україну. Але нехай-но тільки дощ — відразу тут непролазне гоголівське болото.