Від чого втікає вона? Від мук? Вони вже тепер є. Як вижити цей час і годину, коли вони — мука? Як же ж не послухається наказу — віддалить на деякий час муку туги за батьківщиною, якщо вже вона неминуча. То коли вона неминуча, чому зараз її приймати?
Який глузд в її втіканні? Була в них покидьком, та й за цією ж долею побіжить у запілля? Невже ж тікати зі страху "що скажуть" ? А от: збайдужніти до їх оцінок, робити, що хочеш ти!
Поняття батьківщини, держави, правди, без яких не може існувати людина, в цю хвилину стали цінностями, а не мідною розмінною монетою. Право на щастя, страх смерти, поняття зради, критика розломаної німецькими танками системи і критика грядущої у світлі антифашистської літератури (а яку ж ще читала Мар’яна?) — усе-все йшло на вагу ось цього вчинку, ось цієї хвилини. Все змобілізувала вона, щоб узавтра, чи вже сьогодні, бо сходить сонце, скріпити свою волю і зробити те, чого хоче вона, а не наказ. Тоді розбита, але затята, чужа оцім усім, заснула.
* * *
Тепер Мар’яна тупо дивиться, як набиваються у вагони втікачі. Це ж як сядеш у цей вагон, то десь у Оренбурзі вилізеш. Залізна сила скувала Мар’яну, вона не рухається. Протест проти вагонів сильніший за безвільний транс, він трощить плоху полохливість вівці-бирки.
Одначе, що за крики на нижній палубі? Мар’яна вже давно їх чує, більше не може витримати. Вона перехиляється через поруччя трапу вниз, а до неї, як до порятунку, кидається простоволоса стара селянка.
— Це ви назад цим пароплавом? Скажіть їм... Я не хочу далі їхати!
— Мамо, їдьмо! — слідом за нею вибігло двоє дівчат-підлітків.
— Скажіть їм... чого вони мене мучать? — голосить мати.
— Мамо, їдьмо, — скиглить менша, років чотирнадцятьох.
— Ходімо, чого ви ждете? — лютує старша, років п’ятнадцятьох.
Мати бігає по палубі, скидає з себе клунка, — розгублена, непритомна, втративши пам’ять і тяму. Дочки від неї не відстають і, плачучи, тягнуть її вниз, силою кладуть їй на плечі клунка.
— Ви мені не дочки! Будь ви прокляті! Їдьте!
І знову до занімілої Мар’яни із скаргою:
— Я в Вишеньках хотіла зійти, так вони мене не пустили. Вже два рази силою садять мене сюди, — й тут не пускають! Чого ви вчепилися до мене?
— Гадино, я тобі кажу, їдьмо! — божеволіла в люті старша.
— А чого ж ви на пароплав сідали, як не хотіли? — забула навіть за своє Мар’яна. Вона вже не може цієї сцени стерпіти.
— А як сказали! Я прибиральницею була в Наркомхарчпромі, — сказали зібратися й їхати. А я хіба думала далі, як за своє село?
Та дочки не давали їй говорити. Вони були самі непритомні, шарпали її, тягли за собою, підштовхували, — хоч мати їх і прокляла. Що за страшна сцена!
І може б відбилася мати від напасницьких дочок, та тут наспіла їм підмога. Влетів розлюченим вихорем начальник ешелону. Він, загинаючи триповерховими словами, почав туряти в спину усіх трьох. Мар’яна інстинктовно заскочила за виступ. Комендант за нею.
— Ви чєво прячетесь?
Пропала Мар’яна!
— Тут мої речі! — відразу стала Мар’яна така ж сама безтямна, як і простоволоса селянка.
— Пріказиваю немедленна в ешелон! — в руці в нього блиснув наган.
І хоч той наган наставлений не знати для чого — чи бити, чи стріляти — ще Мар'яна змагається з начальником ешелону. Вона ж йому ще вранці казала, що захворіла, вона ж казала… "Ви мне надєлаєтє дєлов…" — промурмотів тоді він, а вона ще й прилякала дизентерією, якою вона може в вагоні захворіти. Цим "надєлаєтє дєлов" він фактично дозволив її відстати, а тепер що? Вона ж підходила до нього, як він гладив по голівці дитинча й шепотів до нього ніжні слова. Вони ж договорилися…
— Что — доґоворілісь? — оскаженів від останнього її слова начальник і перейшов на дискантові ноти. — Немедленна вон атсюдава! Я тєбя тут прістрєлю!
В супроводі численних матюків утікала Мар’яна з пароплава. Втім, при виході шепнув їй машиніст:
— Сховайтесь десь убік, а потім підійдете!
Начальник ешелону безпам’ятно-звірячо розлючений носився пароплавом, берегом, заганяючи усіх в ешелон, вимахував наганом, лаявся майстерно, — і ще раз попалася йому на очі Мар’яна.
— Хадітє, хадітє! — блиснув він на неї загрозливо.
Мар’яна сховалася десь ще далі в закамарок, їй шкода було цього начальника ешелону. Чи не озвірієш, коли одна частина юрби рветься якнайшвидше влізти у вагони, а другої ніяк не можна загнати? Він має наказ, — щоб ніхто не смів відстати чи вернутися, а тут одна "договорюється", друга лається, що вона їхала тільки до Дніпропетровського, а він її з наганом примушував у вагон сідати, третя плаче, що їй до матері за кілька кілометрів ось, — він її ногою вдарив, — четверта вже з самого вагону вискочила…
Ой, утікай звідси, Мар’яно!
Та вона вже тепер не та стала. Де й корчі в шлунку поділися, де й стопудове залізо з ніг звалилося! Як радісно утікати!
Та буда, куди вона утікла, була не що, як пароплавна каса. Між людьми ти наче голка, вже тому лютому не впадеш у око. Диво, ще й квитки кудись продаються.
Чи вертатиметься до Києва пароплав? Ніхто не знає. Може піде вниз до Херсону, може вгору, тільки до Черкас. В Київ в'їзд уже замкнений. Дико дивляться на того, хто до Києва хоче. Всі з нього тікають.
Все ж є й такі. Дід-жид у кожусі і з клунком — син у нього директор заводу. Він — відряджений. І все ж до Києва квитків не дають. Але до Кременчука таки взяла Мар’яна. Звідти добереться до Миргороду, таки судилося його побачити. Гаразд, тепер із квитком може чекати пароплава хоч і добу.
Таки судилося Мар'яні вертатися тим самим пароплавом. Вчора — спантеличена, перелякана отара, клунки, тиснява, бруд, знаменита всесоюзна черга за сотнею грамів ковбаси, дві години стоїш і їси, замість ковбаси, злобу обивателів, "прилатування", хитрощі, сварку. Від того все в душі спаскудиться, хочеться абикуди, тільки щоб не серед цих.
Сьогодні пароплав — плавуча санаторія. Свіжовимитий, звідусіль виступило сяйво білости, — де воно вчора було? Людей дещо мало, але всі — один одному приятель. Спокійні, доброзичливі, милі. В інший світ Мар'яна увійшла. Де гурт, там співають, грають у шахи. Он компанія не то трактористів, не то активістів, сидить на білих ослонах. Вони їдуть із "Западної", "мали там завдання", скрізь об'їздили, а тепер вертаються додому. З ними якийсь Абраша. Він усе вміє робити, — так каже. Він — також колгоспник.