Колись Мар'яна йому казала: "Ми обережно граємося з істиною і коханням. Такий і ви". Так, це він. Мусить розв’язати сьогодні, зараз, руба. Ї де він чи ні? Він ще ніколи не поставив усієї карти, як зробили вже інші, як зробив Аркадій. Ніколи він ще не захопився чимось до кінця, до самовіддання, як виходить це в Авеніра.
Авенір умовляє, переконує, що їхати неминуче треба. Неповна людина, як вона знає тільки усміхнене обличчя життя, а ніколи не бачила скривленої його гримаси. Неповний майстер. Нема мистецтва, де думка замкнена.
Так, так і так! Але…
Але де і коли поставить він картину щойнопережиту? З чим вернувся ось цей Роман через двадцять років, з яким багажем за душею? Коли "у вагоні директорія, під вагоном територія", то й того не зробиш, що зробиш "на нашій, не своїй землі". Адже цей Роман на очах змінився, бо доторкнувся ногою рідного грунту, силу з нього вбрав, дійсність його думками водить, а не виплоди емігрантської фантазії. Та й то… раз-у-раз на ножі береться з колишнім бойовим другом, Аркадієм.
Може єдиний з нас усіх найближче підходить до сплаву всіх ідеологій, витворених в різних окупаціях, — цей Авенір. У всіх інших якось так — найпередовіша думка перетворюється в зачерствілий штамп і його вже годі змінити. А Авенірова жива, чуйна думка й крізь штампи бачить здорове та здібне до росту. І не обдурить його найсвятіша наліпка, коли під нею червоточина… І, сам вихованець заходу, не фетишизує зовнішньої форми, не боїться "невипрасуваних" людей без краватки, не лякає його епітет "збольшевизовані"… Тільки з ним можна говорити про уряд плянети Землі — бо кордони держав мистцеві заваджають і не дають розмаху, — та й не боятися перекручень твоєї думки… І він же здібен, визнавши себе українським дон Кіхотом, вигукнути: "Хай так! Волію бути дон Кіхотом і за це вмирати!"
Зі сходу — розкладаюча сила, асимілююча. З заходу — всезнищуюча. Чи є снага опертися цим обом? Чи є рація? Скільки раз чув і Віктор, — нема жадної, бо це дві страшні потуги. Але втрату народньої душі, як вона йде в горнило чужої культури, — чи можна знести це? І миритися? Українське тільки до того часу, поки воно фольлор, вишивка (навіть німці його не бояться й дозволяють), а що складніше, те вже набирає рис чужоземних приходьків. Адже ж і вино, як його розбавляти, то хай як настояне, перестає бути тим, що воно було. В СССР дозволено тільки український примітив, як якусь екзотику у всесоюзній культурі. Але всякий складніший прояв чисто українського характеру, розглядається, як націоналізм.
Захід обходиться без цих димових заслон. Ніякої культури. Сійте, оріть, носіть молоко на пункти, копайте городи. Хапайтесь за "гемізе", бо й це можемо видерти. А узавтра — всіх у Бабин Яр.
Серед цих двох хижаків, справді, лишається, хіба, роля дон Кіхота, і Авенір її воліє, А от Віктор… не може зважитися.
Віктор із мукою згадує слова однієї незначної ніби особи, звичайної собі бібліотекарки. Тепер ці слова пророчі. "Ми за два роки вернемось!" За два роки. Вони заплянували віддати Україну рівно на два роки на поталу німцям, а тепер вернуться. І не вони злочинці, а Віктор буде ворогом народу, німецьким запроданцем, буржуазним націоналістом, фашистом, — що був завідувачем відділу культури і мистецтв два тижні в міській управі. Як же може він зостатися?
Ця свинська війна вся пішла коштом України. Україну зруйнували до тла. На Україні провадив Сталін свої скитські методи: палити, нищити, оголювати місцевість. Україна прийняла перший удар, а армії утікли, Україна стане потім винна в "зраді"! Тепер українці — "фашисти"! Чи мав право Сталін саме терени України віддати на поталу, чи не зобов’язаний був їх боронити? А то наче на глум, на легку забаву кинув її, а потім ще й усю вину перекладе на неї.
Ця розв’язка надходить. І ніхто не знає, що думає собі цей дивак із перев’язаною рукою на даху, споглядаючи далекі й близькі заграви та вдивляючись у перші спалахи ще захованого за обріями сонця.
XXIX.
Уже полудень, а Оксана Артемівна ще й досі маєстатично сидить у кріслі, мов жива. Її не розірвало на шматки, не ушкодило жадною дряпиною, але вона мертва. Забило повітрям, коли відпала стіна. Так і сидить, на диво всім, спокійна, задумана, урочиста.
— Яка чудова смерть! — не витерпіла Мар'яна. — Здається, що вона й є та щаслива, яких нема, може, серед нас, живих. Одні бояться смерти. Інші самі її шукають. Гляньте на Оксану Артемівну, — скільки даремних переживань має людина.
— Було зовсім не так! — зідхнула Марія Павлівна. — Я, як почалося, силою тягла її надвір, а вона сміялася. "О, чуєш? Вже мої хлопці за мною на моторах прилетіли! Хаїм Гітлер!" І не могла я її зрушити з місця, переконати. Покинула її на волю Божу, а сама пересиділа бомбардування в "щілині". Кругом свистіло, шиби десь близько бряжчали, повітря вкидало нас у яму назад, як ми висовувались. А ще нема гірше, як хтось ойкає… Тоді здається, що оця бомба, оцей свист — зараз на тебе…
Що ж тепер робити? Треба якось поховати Оксану Артемівну.
— Може я побіжу в Будинок Учених?
— В який? ~ здивувалася Марія Павлівна.
— Що, розбитий?
— А ви того не знаєте? Вже німці ліквідували.
Та й як? Учора й видавництво, й журнал, і "День культури", а сьогодні… Заболіло німцям, що українські вчені і в таких умовах працюють?
— Ну, добре, а там же бібліотека, якісь фонди, майно… Це куди?
— Бібліотеку передано вже в інститут краєзнавства, це є таке кладовище бібліотек з різних ексвузів. Ну, а решта… до якогось комітету взаємодопомоги.
От! Що не налагодиться трохи, — німці негайно ліквідують. Вже валяться, а й тепер бояться української самоорганізації.
— Що ж ми самі зробимо, баби?
Марія Павлівна вирішує:
— Будемо чекати на загальний похорон. Адже ж після минулого бомбардування був загальноміський похід на кладовище.
Але це довго. Ще з тиждень вигрібатимуть з-під руїн, а тут, може не сьогодні — узавтра, вже треба… Вже в багатьох установах дано наказ бути готовими до евакуації. В деяких вже й машини напоготові стоять…
— Та хіба ви не бачите вночі блисків? Це ж уже десь близько…
— Е! — не вірить Марія Павлівна. — Нічого ще страшного. Ще все сидить, базари ломляться від продуктів, фольксдойчі ще сидять.