Чи це можливо? Коли ж усі ті народи, з якими хочеш бути в дружбі, перегризають тобі горло.
От на цю тему й говорять вони, ідучи Володимирською вулицею влітку 1943 року, проходячи мимо Золотої Брами, повз Богданового пам’ятника із двозначно піднесеною булавою на північ. Віктор, Авенір, і ще третій майстер — мистець слова, Аркадій. Авенір пробився крізь заслони перепусток та заборон до Києва, щоб зустрітись із своєю любов’ю та побачити омріяний Київ. А Аркадій запросив їх до опери.
Три індивідуальності, три гострі уми, три складні життьові шляхи в боротьбі за вияв себе. І третій такий самий, того ж хоче — своєї держави. Він за неї боровся замолоду із зброєю, а як зброя зламалася, — словом майстра великого калібру, або ж мовчанням. Цього шлях ще тяжчий, бо тяжко бути не собою і водночас собою. Тепер Аркадій маску зняв.
— Я часто думаю над Пушкіном, — признається Аркадій. — Раніш я заперечував, але може й мають рацію націоналісти, що кажуть зняти з полиць бібліотек на деякий час Пушкіна. Бо справді, кожен москаль хоче загіпнотизувати світ, що більшої сили, як Росія, нема, що велич російської культури приголомшлива, неперевершена, що все інше — в тіні Пушкіна… Це тактика світового імперіяліста — прославляти своє й темнити все інше.
Авенір заперечує. Це — меч, на два кінці гострий. Червива та ідея, яку можна побити її ж логікою. Заборонити? Знищити? Побити? Ми ж протестуємо, коли це на нашій шкурі практикується.
Якраз перед цим Авенір розповідав друзям, як саме на нашій шкурі виписується, що робиться на Волині. Там — щоночі обрії заяскравлені пожежами, німці палять нещадно села, разом із людністю, підкорюють населення десяткуванням, заборонами, виловлюванням у ясир. Там — у відповідь на це — стихійна партизанка, є цілі райони із своєю українською владою і в стані війни з німецькою владою. Дороги в лісах — із просіками на півкілометра в глибину лісу, бо німці бояться нападів української повстанчої армії. Може чули про отамана Бульбу, що засів у волинських лісах? Село за селом, цілі райони — то лише згарища, лише комини стирчать до неба, а всі — в лісі. Поїдьте на Волинь, та й побачите там, що виписується на нашій шкурі,
— Ви забуваєте, — на тлі цього образу Волині іронічно зауважує Віктор, — ви забуваєте, що тепер доба цезаризму. Треба поспішати за модою, як хочемо бути.
— В українців є одна вічна тема: бути чи не бути. Здається, ще ніхто не дав відповіді на неї, хоч кожен має свою.
Одначе, вони підходять. Три майстрі до київської опери можуть зайти так само, якби й до опер столиць світу. Костюм одного пошитий у Варшаві, другого — в Москві, третього — в Києві. Але прагнення їх одне. Яку відповідь має кожен із них на одвічне питання, — чому ми не маємо своєї держави, хоч усе в нас, як у людей? — так і не встигли сказати.
Запрошує до опери, власне, не Аркадій, а його старий бойовий товариш, Роман, Ось він уже стоїть в рожевих проміннях передзахіднього сонця, в німецькій формі, і чекає добірне товариство, з яким не соромно показатися хоч у якій пишній залі. Квитки у нього в руках, дістав спеціяльно в партер, у четвертий ряд. Початок за п’ять хвилин, варто поспішити.
Але при вході трапляється непередбачена затримка. Поліцаєві з бляхою на ланцюгу не досить квитків, він жадає "авсвайсу". Роман уже в залі, але він вертається, — що сталось? Це — його друзі, ось його "авсвайс", він — працівник райхскомісаріяту. Це — його гості. — Ні, поліцай невмолимий. Ненімцям входити заборонено. Навіть актор, якщо він сьогодні не грає, не має права зайти. Це — німецький театр. Так, так, хоча й українські артисти грають, хоч опера йде в українській мові, але театр німецький. Тільки для німців.
— Битись не будемо, — цідить стримано Аркадій, патрицій і аристократ. — Ми забули, що ми не маємо свого театру.
Майстрі, що мали власні книжки, власні постави, знаходили ще слова жарту, ба їдкого гумору, що так не вдався їм сьогодні вечір.
Але вечір мусить удатися! Не часто є тепер можливість зустрітися. Що, якби вони так гуртом завернули до Аркадія на склянку воєнного чаю? Це ж коли то ще буде така нагода!
— Я — з охотою, тим більше, що може вже скоро й поїду.
Аркадій із хвилину дивиться,
— Можу вас заспокоїти. Я хотів їхати до Львова, — перепустку дістати неможливо, поїзди цивільних не возять. Поїзди переповнені фронтовими пораненими.
Ох, і засидівся ж Авенір! Що ж тепер?
— Тепер маємо нагоду продовжити нашу дискусію, — робить невеличку закрутку в розмові Віктор. — Ще й краще. Так хтозна чи був би час. Маже узавтра вже й утікати доведеться?
— О, ще не скоро, — безпечно відказує Аркадій, — Тоді само покаже… У Харкові он молили, щоб узяли на поїзд, а потім гучномовці три дні кричали, що є вагони, хто хоче виїхати. Німців навіть під час провалу не кидає організованість.
— Абсолютно! Я весною читав у газеті такі одвертості: "Хто б не збирав урожай, а сіяти треба". І якось тихо, без криків, понукання, соцзмагання, організовано й швидко все засіяне. Якби то вони ще політики були такі, як організатори. А то от… У свій театр не маємо права…
— Їхнього політика, Еріха Коха, на Волині наші хлопці раз зловили. Роздягли, дали селянську подерту свиту, солом’яного бриля, онучі, постоли — та й пустили пішки.
— Я б сказав, — вияв української прекраснодушної ментальности. Безперечно, його треба було знищити, хоч би за ті волинські згарища…
Хто це сказав позад них?
— Ледве догнав вас, — продовжує Роман. — Хай уже німці самі слухають ту оперу.
Авенір не впізнає Романа. Що за маскарад? І коли це він встиг з військового перебратися на цивільного?
— Нехай вас не дивує ця метаморфоза, — зловив погляд Авеніра Аркадій. — Так часом треба. Хоч він — мій заклятий супротивник. Ми з ним, як зустрінемось, то тільки гриземось.
Гумор усе прибував. Заради гостя запеклі друзі не підносили своїх суперечок, хоч воно кожну хвилину вибухало, бо така вже незрозуміла ця епоха, що кожен по-своєму прагне її розшифрувати. А вона загадкою стоїть. І все впирається у думку: чому? Чому ми, — такі багаті, такі талановиті, такі численні, уміємо битися, — чому несемо ярмо?
Вже в хаті один каже: народ несвідомий. Другий, навпаки: інтелігенція в сімнадцятому році була не на висоті, пішла слідом російських революційних рухів. Третій каже: любимо сваритися.