Я мусив спочинути. Ліг у сивому житі, поклав торбу під голову, витягнув ноги, — славно. Жито м'яко, привітно шелестіло наді мною, як старенька любляча бабуся, тінню прикриваючи від сонця мою голову. Сусіди мої — червоні, блідо-зелені, сірі, сині кузки — поводились зі мною чемно. Спочатку вони полякались і деякі від страху попадали на землю догори ногами, удаючи, що цілком мертві. Хитрий нарід! Але потім, бачачи, що я ніяких агресивних намірів не маю, ожили й почали знайомитись зі мною. Стрекочучи, шепелявлячи, вони наввипередки старались розказати мені своє життя. Деякі аж на ніс мені сідали, щоб бути ближче всіх. Але таких я зараз зганяв, я не люблю фамільярності. Деякі бавили мене гімнастичними вправами. Вони лазили по стеблах, перекидались, висіли на лапках, стрибали. Був там, пам'ятаю, один жук — поважний, серйозний, з похмуро-заклопотаним виглядом. Він ні на кого не дивився, щось усе шукав у землі й вперто мовчав. Він мені нагадав мого незабутнього вчителя математики. Я довго слідкував, як він перебирав лапками, і раптом бачу, — він тримає в руках перо. Я не здивувався, але мені стало неприємно, бо я зовсім не готувався до лекцій. А жук погладив себе по бороді й сказав: "Так. Тепер прошу мені одповісти, що станеться з Хомою Прядкою, коли ми зробимо над ним операцію по біному Ньютона. Прошу зробити". Я цього не міг виконати. Тоді жук узяв перо й наставив його проти мене. І з пера почав литись мені в лице пекучий вогонь. Я крутив головою, жмурився, але нічого не помагало. Лоб, щоки, ніс мені палали. Тоді я шарпнувся й розплющив очі. І мусив зараз же знов заплющити їх: сонце лило на мене таку силу гарячого світла, що я міг осліпнути. Швиденько одвернувшись, я підсунув голову під зелені тонкі ноги жита і знов заснув.
Надвечір, одмахавши усі "гаки", я підходив до села, де жив Хома Прядка. Воно лежало, як у колисці, в затишному наддніпрянському лузі... З гори мені було видно далеку блискучу смугу Дніпра. Старий козацький батько поважно й спокійно грів своє блискуче тіло під червонявими вечірніми проміннями сонця.
Перед селом я спочинув, — до Хоми я хотів прийти молодцем, йому не треба в'ялих баб.
Спочинувши, я твердим кроком пішов у вуличку, зарослу старими пахучими вербами. І зараз мене обхопили дивні чари цього села. Серед наших степів таких сіл не буває. У нас усе видно, око просить простору. У нас гягне за обрій, де небо таємно зливається з землею, ховаючи тайни. Наша туга — на широких, біжучих в неосяжну далечінь зелених хвилях; сухий вітер, могили — як незчисленні груди матері землі; далекий силует забутої тополі на руїнах давнього панського дворища... Наше минуле як перекотиполе — непосидюче, змінливе, нестале.
Тут же кожний тин ховав сліди століть. Вуличка — як коридори старих замків; подвір'я тісно скупчені, шільно одгороджені плетеними обмазаними парканами;
хати — в глибині, заховані від чужого ока. На почорнілих від старості покрівлях — зелені пухкі плями моху. А самі покрівлі — як низько насунені на лоба шапки дядьків. Стіни хат білі — чисто великодні сорочки дівчат;
Та над вікнами, немов вишивки, — кольорові візерунки. Життя десь в середині, в глибині цих високих, десятками літ мазаних тинів. Здається, кожне подвір'я муїсить мати свого власного старого діда, який ще бачив козаків тут же, в цьому селі, на цьому самому подвір'ї. Навіть верби тут були не такі, як у нас. Наші верби — молоді, недовговікі, стоять десь за городами, біля води. Тут же вони скрізь. Товсті, широковіті, з дуплами, в яких біліють головами дітлахи; вони покривають своїм гіллям хати, повітки, вишневі садки. Од них цілий день стоїть холодок у затишних витких уличках, вони надають селу непереказуєму інтимність, таємничість. Я йшов попід тинами, які кругле загиналися то вліво, то направо. Крізь віти верб червоніла вгорі сива хмаринка, а за нею далеко синіло небо. Треба було спитати, як пройти до Хоми Прядки, а на вуличках ні душі, тільки за тинами чулись іноді голоси та десь далеченько виспівувала дівчина.
Нарешті я надибав молодицю. У неї на голові намотана була чорна хустка з зеленими китицями. Вона несла воду в дерев'яних відрах, плавно й легко хитаючи ними.
— А чи не можете мені сказать, тіточко, чи далеко живе Хома Прядка? — сказав я. Потім злегка підняв бриль і додав: — Добридень.
Молодиця зараз же поставила відра на землю й охоче повернулась до мене:
— Доброго здоров'я! Хома Прядка? А, матінки мої, та чому б я не могла сказати. Адже ж, слава богу, язика маю, ще не одібрало, хай господь милує. Хома Прядка, кажете? Таки сам Хома чи, може, Денис? Бо в нас тут аж двоє Прядків. Один, виходить, Хома, а другий Денис. Єсть ще й третій, так той ще торішньої весни виселився на ринбурзькі степи. Та вам якого?
Дійсно, язик у баби таки був і до того, видно, недурно хліб у неї їв, — працював щиро.
Я сказав, що мені не Дениса і не того, що виселився, треба, а таки самого Хому.
— Ага, — хитнула вона головою. — Старого, значить. Е, до старого таки більше ходять. Здалеку самі. Глядіть, що аж з степів, еге ж, угадала?
— Угадали.
— Е, я б таки не вгадала. Та так... Ходять, ходять до старого. Та бог його святий відає, чи то пособляє. Як то кажуть: "Бог, бог, а сам не будь плох". А що? Не так кажу?
Який бог? І чого ходять до старого? Але, на жаль, я не встиг розпитати бабу, бо її хтось покликав через тин і вона, підхопивши відра, швиденько проговорила:
— Ой, кличуть. Так ви йдіть от так просто. Там зараз буде хата з новими ворітьми і зеленими віконницями, так ото й Хома Прядка. Хай бог помагає. Прощавайте.
Я, роздумуючи над чудними словами жінки, пішов далі.
От і нові ворота. Жовті стругані дошки неприємно-крикливо жовтіють серед зелені і темних кольорів тинів та повіток. Зелені віконниці теж ні до чого, — мабуть, причеплені пізніше.
Я помалу входжу в подвір'я і простую до хати. Сказати правду, я так хвилювався, що аж піт мені виступив.
На мій стук у клямку вийшла стара, висока, костиста жінка в білій сорочці і чорній спідниці. Мускули на смагляво-жовтій шиї міцно й твердо випиналися, піддержуючи сувору гарну голову.
Вона мовчки уклонилася, чекаючи чорними очима й уважно дивлячись мені в лице.