Слухавка одного з телефонів випала зі свого місця. Дірк почув із неї гудіння. Потім повільно, з відчутним зусиллям, диск почав обертатися. Він нерівно повертався, повертався, дедалі повільніше, а потім раптово крутнувся назад.
Якусь мить нічого не відбувалося. Потім важелі на телефоні натиснулися, знову піднялися, і зі слухавки знову почулося гудіння. Диск знову почав обертатися, але скрипів ще сильніше, ніж попереднього разу.
І знову він зірвався.
Цього разу пауза була довшою, а потім увесь процес повторився ще раз.
Коли диск зірвався втретє, відбувся раптовий вибух люті – весь телефон підскочив у повітря та полетів через кімнату. У польоті шнур слухавки зачепився за настільну лампу, і вона гепнулася на підлогу, тягнучи за собою проводи, кавові чашки та флоппі-диски. Стос книг злетів зі столу та впав на підлогу.
У дверях зі скам'янілим обличчям стояв сержант Ґілкс.
– Я зараз піду, – сказав він, – а коли повернусь, то не хочу бачити нічого такого. Це зрозуміло?
Він розвернувся та пішов.
Дірк стрибнув до магнітофона та натиснув клавішу перемотування назад. Потім розвернувся та просичав пустому повітрю:
– Я не знаю, хто ви, але здогадуюсь. Якщо вам потрібна моя допомога, ніколи більше не робіть з мене дурня!
Кілька секунд по тому знову зайшов Ґілкс.
– А, ось ви де, – сказав він і спокійним поглядом обвів місце катастрофи. – Я вдам, ніби нічого з цього не бачу, щоб не ставити такі питання, відповіді на які мене, я певний, лише роздратують.
Дірк сердито глянув на нього.
Настали кілька секунд тиші, і в ній почулося тихе дзижчання, яке змусило сержанта різко подивитися на магнітофон.
– Що там з касетою?
– Перемотується.
– Дайте її мені.
Коли рука Дірка простягнулася до касети, плівка вже домоталася до початку та зупинилася. Він вийняв касету та віддав її Ґілксу.
– На жаль, схоже, що вона повністю виправдовує вашого клієнта, – сказав сержант. – Телефонна компанія підтвердила, що востаннє з машини телефонували о 8:46, коли твій клієнт солодко дрімав на очах кількох сотень свідків. Під свідками я маю на увазі здебільшого студентів, але ми, напевно, будемо змушені вважати, що вони не брешуть.
– Добре, – сказав Дірк. – Що ж, я радий, що все прояснилося.
– Ми, звісно, ніколи не думали, що це зробив він. Він просто не підходив. Але ж ти нас знаєш – ми любимо отримувати результат. Але скажи йому, що ми досі хочемо поставити йому кілька питань.
– Я обов'язково перекажу це йому, якщо раптом зустріну.
– Зроби хоча б це.
– Що ж, не буду більше затримувати вас, сержанте, – сказав Дірк і безтурботно махнув на двері.
– Ні, але я тебе, трясця твоїй матері, затримаю, якщо впродовж тридцяти секунд ти не заберешся звідси, Челлі! Не знаю, що ти затіяв, але якщо я зможу про це не дізнатися, я міцніше спатиму в себе в кабінеті. Геть!
– У такому разі бажаю вам доброго дня, сержанте. Не буду казати, що було приємно зустрітися, бо це неправда.
Дірк швидко залишив кімнату та вийшов з квартири, сумно зауваживши, що там, де раніше посеред сходів була велично розклинена м'яка канапа, тепер залишилася лише маленька купка тирси.
* * *
Майкл Вентон-Вікс різко відірвав погляд від книги.
Його розум раптом отримав мету. Думки, образи, спогади, наміри – усі юрбою кинулися на нього, і чим більше вони суперечили один одному, тим сильніше здавалося, що вони узгоджуються одне з одним, єднаються та заспокоюються.
Єднання було ідеальне, зубчики одного поступово вирівнювалися із зубчиками іншого. Потягнути за собачку – і вони застібнуться.
Хоча очікування здавалося вічністю вічностей, було сповнене невдачею, з хвилями слабкості, з кволим рухом навпомацки та самотньою неспроможністю, єднання все це скасовувало. Скасує це все. Переробить наново те, що колись було зроблено й призвело до катастрофічних наслідків.
Хто це подумав? Яка різниця, єднання відбулося, і єднання було досконале.
Майкл визирнув за вікно, на добре наманікюрену вулицю Челсі, і йому було байдуже, чи то по ній повзали слизькі істоти з лапами, чи самі лише А.К. Росси. Важливо було лише те, що вони вкрали, а тепер будуть змушені повернути. Росс тепер залишився в минулому. А те, що тепер по-справжньому турбувало Майкла, було в ще віддаленішому минулому.
Його великі, м'які, схожі на коров'ячі очі повернулися до останніх рядків "Кубла Хана", якого він щойно читав. Єднання відбулося, блискавку застібнуто.
Він закрив книгу та поклав її в кишеню.
Його шлях назад тепер був вільний. Він знав, що він мусить зробити. Залишилося лише дещо купити, а тоді до діла.
РОЗДІЛ 22
– Тебе? Розшукують за вбивство? Річарде, що ти верзеш?
Телефон у руці Річарда тремтів. Він тримав його приблизно в сантиметрі від вуха, тому що було таке враження, що недавно хтось занурював слухавку в китайське рагу, але це було ще нічого. Це був публічний телефон, тож він узагалі працював виключно через недогляд. Але в Річарда почало з'являтися відчуття ніби весь світ зсунувся на сантиметр від нього, як у рекламі дезодоранту.
– Ґордон, – нерішуче сказав Річард, – Ґордона вбили… так?
С'юзан відповіла не відразу.
– Так, Річарде, – нещасним голосом сказала вона, – але ніхто не думає, що його вбив ти. Вони хочуть допитати тебе, звісно, але…
– То біля тебе немає зараз поліції?
– Ні, Річарде, – наполягала С'юзан. – Слухай, чому б тобі не приїхати до мене?
– І вони не стоять на вулиці, чекаючи на мене?
– Ні! З якого біса тобі спало на думку, що тебе розшукують за… що вони думають, ніби це зробив ти?
– Гм… ну, мені так сказав один друг.
– Який друг?
– Ну, його звати Дірк Джентлі.
– Ти ніколи не розповідав мені про нього. Хто він? Він сказав ще що-небудь?
– Він загіпнотизував мене та… гм, змусив стрибнути в канал і, гм, ну, це, начебто, й усе.
На іншому кінці лінії зв'язку була жахливо довга пауза.
– Річарде, – сказала зрештою С'юзан, і її голос став спокійний, як у людини, яка збагнула, що якими б кепськими не здавалися справи, немає жодної причини, чому вони не можуть стати ще гіршими, – приїжджай сюди. Я збиралася була сказати, що мені потрібно побачити тебе, але схоже на те, що це тобі потрібно побачитись зі мною.
– Мені, напевно, слід піти в поліцію.