Оскільки Річардові вдавалося відносно непогано спілкуватися з цим дідуганом, одного дня він набрався сміливості спитати його, що таке "реджіус професор хронології". То було одного з тих приємних літніх днів, коли здається, що весь світ готовий вибухнути від задоволення буття собою, а Редж мав нетипово відвертий настрій. Вони тоді йшли мостом через річку Кем, що поєднував старіші часини Коледжу з новішими.
– Синекура, мій любий друже, відверта синекура, – посміхаючись, казав професор. – Маленька кількість грошей за дуже малу або навіть відсутню роботу. Навіки позбавляє мене конкуренції, надаючи зручне, хоча й дещо скромне житло. Дуже рекомендую.
Він нахилився через поруччя моста та вказав на одну з цеглин, яку вважав цікавою.
– Але якого роду дослідження це мають бути? – наполягав Річард. – Це історія? Фізика? Філософія? Що саме?
– Ну, – повільно сказав Редж, – якщо вам так цікаво, цю посаду заснував король Георг ІІІ, який, як ви знаєте, подекуди тішився досить кумедними ідеями; приміром, він вважав, що одне з дерев у Віндзорському Парку насправді було Фредеріком Великим. Оскільки посада заснована ним, до неї додається "реджіус". Ідея теж належала особисто йому, а це вже було дещо незвичним.
Сонце виблискувало на річці Кем. Люди в човниках радісно волали один до одного забиратися з дороги. Худі природознавці, які кілька місяців просиділи в своїх кімнатах, ставши білими та схожими на риб, виходили, кліпаючи очима, на денне світло. Парочки, що прогулювалися вздовж берега, час від часу настільки захоплювалися навколишньою чудовістю, що відчували нагальну потребу сховатися десь на годину в кімнаті.
– Цей бідолаха, – продовжував Редж, – тобто, Георг ІІІ, як вам відомо, був одержимий часом. Увесь палац обставив годинниками. Постійно заводив їх. Іноді вставав посеред ночі й швендяв по всьому палацеві в одній нічній сорочці – заводив годинники.
– Розумієте, його дуже тривожило те, що час може перестати йти вперед. Протягом його життя відбулося стільки жахливих речей, що він боявся, що якась із них може повторитися, якщо час зможе повернутися хоч на трохи. Це дуже зрозумілий страх, особливо для геть божевільного, а той бідолаха, при всій моїй повазі до нього, безсумнівно з котушок з'їхав. Він призначив мене, або ж, правильніше, мою посаду – це професорство, розумієте, яке я наразі обіймаю… Про що я казав? О, так. Він започаткував цю посаду професора хронології з метою виявити, чи є якісь причини того, чому одна річ трапляється після іншої, та чи був спосіб запобігти цьому. Оскільки я від початку знав, що відповіді на ці питання були "так", "ні" та "можливо", я збагнув, що решту своєї кар'єри можу відпочивати.
– А ваші попередники?
– Емм… Дотримувалися такої ж думки.
– Але хто вони були?
– Хто вони були? Ну, чудові люди, звісно, усі до одного. Нагадайте мені коли-небудь розповісти про них. Бачите ту цеглину? Колись на неї вирвало Вордсворта[1]. Велика була людина.
Усе це було приблизно десять років тому.
Річард оглянув велику залу навколо себе, щоб побачити, що змінилося з тих часів, і виявив, звісно, що нічого. У темних висотах висіли ледь освітлені мерехтінням свічок примарні портрети прем'єр-міністрів, архієпископів, політичних реформаторів і поетів; будь-кого з них свого часу могло вирвати на ту саму цеглину.
– Що ж, – сказав Редж гучним змовницьким шепотом, ніби розповідав у жіночому монастирі про пірсінг сосків, – я чув, що ваші справи йдуть несподівано добре, це правда?
– Ну, взагалі-то, так, – сказав Річард, для якого це було такою самою несподіванкою, як і для інших, – так, непогано.
Кілька з тих, хто сидів за столом, подивилися на нього.
– Комп'ютери, – почув він, як хтось зневажливо прошепотів своєму сусідові. Жорсткі погляди знову розслабилися й відвернулися.
– Чудово, – сказав Редж. – Я дуже радий за вас.
– Скажіть-но, – продовжував він, і Річард не відразу збагнув, що професор звертався вже не до нього, а повернувся до свого сусіда справа, – а до чого все це? – він невизначено змахнув рукою, вказуючи на свічки та срібний посуд.
Його сусід, літній зморшкуватий чоловік, дуже повільно повернувся та подивився на нього так, ніби був дуже незадоволений, що його повернули до життя.
– Колрідж[2], – сказав він скрипучим голосом, – це Вечеря Колріджа, старий дурню.
Він дуже повільно знову повернувся обличчям уперед. Його звали Колі, він був професором археології та антропології, і поза очі про нього часто казали, що він вважав їх не стільки науковими дисциплінами, скільки можливістю повернутися в своє дитинство.
– А, справді? – пробурмотів Редж. – От воно що, – він знову повернувся до Річарда.
– Це Вечеря Колріджа, – сказав він з виглядом знавця. – Колрідж був членом цього коледжу, ви знали? – додав він через секунду. – Колрідж. Семюел Тейлор. Поет. Ви, напевно, чули про нього. Це його Вечеря. Ну, не буквально, звісно. Бо тоді б вона вже охолола.
Мовчання.
– Ось, візьміть солі.
– Емм… дякую, поки що не треба, – здивовано сказав Річард, бо їжі на столі ще не було.
– Ну ж бо, візьміть, – наполягав професор, даючи йому важку срібну сільницю.
Річард від подиву кліпнув очима, але, знизавши подумки плечима, простягнув руку. Але тієї самої миті, коли він кліпнув, сільниця раптом зникла.
Він здивовано подивився на професора.
– Добре, га? – сказав Редж, виймаючи зниклий предмет з-за вуха свого схожого на смерть сусіда справа, викликавши цим вибух напрочуд дівочого сміху. Редж хитро посміхнувся: – Дуже погана звичка, я знаю. У списку того, що я хочу кинути, вона відразу після куріння та п'явок.
Що ж, це була ще одна з речей, які не змінилися. Деякі люди колупаються в носі, інші мають звичку бити старих пані на вулиці. А гріх Реджа був нешкідливий та незвичайний – він мав пристрасть до дитячих фокусів зі зникненням предметів. Річард згадав, як він колись уперше звернувся до Реджа з проблемою – то був лише звичайний страх, який охоплює студентів час від часу, а надто тоді, коли їм треба написати курсову, але на той час це здавалося темним і страшним тягарем. Редж тоді сів, зосереджено нахмурившись вислухав усе, що Річард мав сказати, а коли той закінчив, серйозно замислився, почухав підборіддя та зрештою нахилився вперед і подивився йому в очі.