– Алло?
– С'юзан, це Рі…
– Річарде! Де ти? Боже мій, де ти? З тобою все гаразд?
– Не кажи їй де ти, – сказав Дірк.
– С'юзан, що трапилося?
– А ти хіба не?..
– Мені сказали, що щось трапилося з Ґордоном, але…
– Щось трапилося? Він мертвий, Річарде, його вбили…
– Клади слухавку, – сказав Дірк.
– С'юзан, послухай. Я…
– Клади, – повторив Дірк, а потім нахилився до телефону та натиснув на важелі. – Поліція, напевно, спробує відстежити дзвінки, – пояснив він.
Він узяв слухавку та жбурнув її назад у кошик для сміття.
– Але я мушу піти до поліції! – скрикнув Річард.
– Піти до поліції?!
– А що ще мені робити? Я мушу піти до поліції та розповісти їм, що це був не я.
– Розповісти їм, що це був не ти?! – не вірячи своїм вухам, повторив Дірк. – Так, авжеж, це відразу все виправить. Шкода, що це не спало на думку доктору Кріппену. Він міг би позбавитися стількох неприємностей.
– Так, але ж він був винний!
– Так, усе виглядало саме так. І так само це зараз виглядає стосовно тебе.
– Але ж я не робив цього!
– Не забувай, ти розмовляєш з тим, хто був ув'язнений за те, чого не робив. Я ж казав тобі, збіги – страшні та небезпечні речі. Повір мені, набагато краще знайти залізобетонний доказ того, що ти невинний, ніж томитися в камері, сподіваючись, що поліція – яка вже вважає тебе винним – знайде його сама.
– Мені важко думати, – сказав Річард, тримаючись рукою за лоб. – Зупинись на хвилину та дай мені подумати…
– Якщо дозво…
– Дай мені подумати!
Дірк знизав плечима та знову звернув свою увагу на сигарету, яка наче непокоїла його.
– Нічого не виходить, – похитав головою Річард кілька секунд по тому. – Я не розумію. Це все одно, що займатися тригонометрією, коли хтось буцає твою голову. Гаразд, кажи, що на твою думку я маю зробити.
– Гіпноз.
– Що?
– Те, що ти не можеш як слід зібратися з думками, зовсім не дивно, зважаючи на обставини. Але дуже важливо, щоб хтось їх таки зібрав. Нам обом буде набагато легше, якщо ти дозволиш мені загіпнотизувати тебе. Я маю сильну підозру, що досить велика кількість інформації захована десь у глибинах твого мозку, і поки твій мозок зазнає такого потрясіння, вона не з'явиться, а може й взагалі ніколи не з'явиться, бо ти не розумієш її важливість. А з твого дозволу ми можемо це обійти.
– Добре, тоді вирішено, – сказав Річард, встаючи. – Я йду в поліцію.
– Гаразд, – сказав Дірк, відкинувся на спину та розпластав долоні по столу. – Бажаю тобі усього найкращого. Коли виходитимеш, будь ласкавий, попроси мою секретарку піти купити сірники.
– У тебе немає секретарки, – сказав Річард і вийшов.
Дірк сів і кілька секунд похмуро думав, потім зробив геройську, але марну спробу скласти коробку з-під піци (на жаль, пусту) в кошик для сміття та пішов шукати в шафі метроном.
Вийшовши на денне світло, Річард кліпав очима. Він стояв на верхній сходинці та злегка похитувався, а потім ринувся по вулиці дивною танцюючою ходою, що відображала бурхливий танок у його голові. З одного боку він просто не міг повірити, що докази не казатимуть однозначно про те, що він не міг скоїти це вбивство; а з іншого боку він не міг не визнати, що все це мало виглядати дуже дивно.
Він виявив, що не може думати про це логічно. Думка про те, що Ґордона вбито, постійно вибухала в його голові, розкидаючи інші думки на всі боки в повному безладді.
На мить йому спала думка про те, що той, хто насправді це зробив, мав уміти стріляти дуже швидко, щоб натиснути на гачок раніше, ніж ним заволодіють напади вини, але він одразу пошкодував, що так подумав.
Взагалі-то, він був дещо шокований загальним характером думок, що спадали йому в голову. Вони здавалися йому недоречними, вони не личили порядній людині та здебільшого стосувалися того, як це вплине на його проекти в компанії. Він шукав усередині себе великий смуток або відчуття втрати, і припустив, що вони мають бути десь там; напевно, вони сховалися за величезною стіною шоку.
Незабаром йому вже знову було видно парк Іслінгтон, і він майже не помітив, як здолав цю відстань. Коли він несподівано побачив поліцейське авто, що було припарковане біля його будинку, його наче молотом ударили, він різко розвернувся на місці та почав з лютою зосередженістю вивчати меню на вітрині грецького ресторану.
"Долмадес", – шаленіли його думки.
"Сувлакі", – думав він.
"Маленька пікантна грецька ковбаска", – гарячково промайнуло в його голові.
Він спробував подумки відтворити сцену не озираючись. Там був полісмен, що дивився на вулицю, і наскільки він міг пригадати після короткого погляду, бокові двері будівлі, що вели до його квартири нагору, були відчинені.
Поліція була в його квартирі. У його квартирі! Квасоля плакі! Ситна миска зернової квасолі, приготованої в томатно-овочевому соусі!
Він спробував скосити очі та глянути через плече. Полісмен дивився на нього. Він різко повернув погляд на меню та спробував наповнити думки смаженими кульками м'ясного фаршу, змішаного з томатами, панірувальними сухарями, цибулею та зеленню. Полісмен його, напевно, впізнав і саме зараз мчить через дорогу, щоб схопити його та відтягнути до чорного авто, так само, як вони зробили кілька років тому з Дірком у Кембриджі.
Він зіщулився, чекаючи на шок, але ніхто його не хапав. Він знову озирнувся, але полісмен байдуже дивився в інший бік. Стіфадо.
Йому було цілком очевидно, що він поводився не так, як той, хто зараз піде й здасться поліції.
То що він натомість зробить?
Скуто та незграбно намагаючись іти невимушено, він відірвався від вікна, напружено пройшов вулицею кілька метрів, а потім повернувся в провулок Кемден Песедж, важко дихаючи та рухаючись швидко. Куди він міг піти? До С'юзан? Ні – поліція буде або там, або чекатиме поруч. До приміщення компанії в Прімроуз Гілл? Ні – з тієї самої причини. "Якого це дідька, – подумки кричав він на себе, – я раптом перетворився на втікача?"
Він переконував себе так само, як він переконував Дірка, що йому не слід тікати від поліції. Поліція, казав він собі, згадуючи те, чому його вчили в дитинстві, призначена для допомоги та захисту невинних. Від цієї думки він миттєво побіг і мало не зіткнувся з гордим новим володарем потворного едвардіанського торшера.