– Що ж, можливо, – продовжував Дірк розмову з пані Соскінд, – ви просто назвете ті частини рахунку, з якими маєте якісь труднощі. Лише в загальних рисах.
Річард вийшов.
Збігаючи сходами, він перетнувся з молодим даруванням з коротко стриженим волоссям і в джинсовій куртці, яке схвильовано дивилося вгору.
– Як там, друже? – запитав він у Річарда.
– Дивовижно, – пробурмотів Річард, – просто дивовижно.
Знайшовши найближчий кіоск, він купив Діркові дві пачки сигарет, а собі – новий номер журналу "Світ персональних комп'ютерів", на обкладинці якого був портрет Ґордона Вея.
– Шкода його, скажіть? – сказав продавець.
– Що? О, гм… так, – сказав Річард. Він часто про це думав, але здивувався, що його почуття поділяють незнайомі люди. Купивши ще й "Ґардіан", він заплатив і пішов.
Коли Річард повернувся, Дірк досі розмовляв по телефону, закинувши ноги на маленький столик, і було очевидно, що він збирався вести ці переговори розслаблено.
– Так, витрати на Багамах були… гм… затратними, пані Соскінд, це притаманно витратам. Саме тому вони і називаються "витратами", – він взяв простягнуті йому пачки сигарет, схоже, засмутився, що їх лише дві, але рухом брів подякував Річардові за надану послугу, а потім рукою запропонував сісти.
З верхнього поверху долинули звуки суперечки, що частково велася французькою.
– Авжеж, я поясню вам ще раз, чому подорож на Багами була такою необхідною, – заспокійливо казав Дірк Джентлі. – З великим задоволенням. Як ви, пані Соскінд, знаєте, я вірю в фундаментальний взаємозв'язок усіх речей. Більш того, я накреслив і тріангулював вектори взаємозв'язків усього, і всі вони ведуть на один із пляжів на Багамах, тому час від часу мені необхідно навідуватися туди під час розслідувань. Це дуже прикро, бо на жаль у мене алергія до сонця та пуншів з ромом, але ж кожний з нас має нести свій хрест, ви згодні, пані Соскінд?
Зі слухавки почулося якесь белькотіння.
– Ви мене засмучуєте, пані Соскінд. Хотів би я сказати вам, що мене ваш скептицизм підживлює та надає сил, але я не можу казати вам неправду. Насправді він мене спустошує, пані Соскінд, просто спустошує. Думаю, ви знайдете в рахунку відповідний пункт. Дайте-но я подивлюсь.
Він взяв потерту ксерокопію, що лежала перед ним.
– "Знаходження та тріангуляція векторів взаємозв'язків усього, сто п'ятдесят фунтів стерлінгів". З цим ми вже розібралися. "Відстеження їх до пляжу на Багамах, переліт і проживання". Усього лише півтори тисячі. Проживання, звісно, було надзвичайно скромне. Аж ось, знайшов: "Долання спустошуючого скептицизму клієнта, напої – триста двадцять сім з половиною фунтів стерлінгів". Я не включав би це в рахунок, пані Соскінд, якби це не повторювалося знову та знову. Відсутність віри в мої методи лише робить мою роботу складнішою, а як наслідок, на жаль, більш витратною.
Суперечка нагорі, судячи зі звуку, ставала дедалі запеклішою. Голос, що сперечався французькою, був на межі істерики.
– Я визнаю, пані Соскінд, – продовжував Дірк, – що витрати на це розслідування дещо перевищили початкову оцінку, але я певний, що і ви, в свою чергу, визнаєте, що робота, на яку витрачається сім років, очевидно є важчою, ніж та, яку можна зробити за півдня, тож і грошей за неї треба просити більше. Мені постійно доводиться переглядати свою оцінку складності цієї роботи залежно від того, наскільки вона виявляється складною.
Белькотіння зі слухавки стало несамовитішим.
– Моя люба пані Соскінд… Можна мені звати вас Джойс? Як скажете. Моя люба пані Соскінд, дозвольте мені сказати ось що. Не турбуйтеся через цей рахунок, не дозволяйте йому вас непокоїти. Благаю вас, не дозволяйте йому стати джерелом вашої тривоги. Просто стисніть зуби та сплатіть.
Він зняв ноги зі столика та нахилився над великим столом уперед, неухильно наближаючи слухавку до її місця на телефоні.
– Як завжди, було дуже приємно побалакати з вами, пані Соскінд. До зустрічі!
Нарешті він поклав слухавку, знову підняв її, а потім кинув у кошик для сміття.
– Мій любий Річарде Мак-Дафф! – сказав він, вийняв з-під стола велику плоску коробку та штовхнув її до нього, – твоя піца.
Річард неабияк здивувався.
– Ні, дякую, – сказав він. – Я поснідав. Прошу. Можеш сам з'їсти.
Дірк знизав плечима.
– Я сказав їм, що ти зайдеш і розрахуєшся впродовж вихідних, – сказав він. – До речі, ласкаво прошу до мого кабінету, – він обвів рукою своє занедбане оточення.
– Освітлення працює, – сказав він, указуючи на вікно, – гравітація працює, – сказав він, впускаючи на підлогу олівець. – Усе інше гарантувати не можу.
Річард кашлянув.
– Що це все? – спитав він.
– Про що ти?
– Це! – вигукнув Річард. – Усе це. Виявляється, ти є власником холістичного детективного агентства, а я навіть не знаю, що це таке.
– Я надаю послуги, які є унікальними на цьому світі, – сказав Дірк. – Термін "холістичне" пов'язаний з моїм переконанням, що те, чим ми тут займаємось, є фундаментальним взаємозв'язком усього…
– Так, це я вже встиг почути, – сказав Річард. – Мушу сказати, що це було схоже радше на привід нажитися коштом довірливих літніх жінок.
– Нажитися? – спитав Дірк. – Ну, якби мені хтось платив, то я б, можливо, й нажився, але запевняю тебе, мій любий Річарде, ризик, що це коли-небудь станеться, мінімальний. Я живу тим, що зветься надією. Я сподіваюся на дивовижні та прибуткові справи, моя секретарка сподівається, що я їй заплачу, хазяїн її квартири сподівається на орендну платню, компанія електропостачання сподівається, що він сплатить по своїх рахунках, і так далі. Особисто мені такий спосіб життя здається дивовижно оптимістичним.
– Тим часом я надаю багатьом чарівним і дурним літнім жінкам привид сердитися та фактично гарантую їхнім кішкам свободу. Чи є, запитаєш ти – і я ставлю це питання собі сам, тому що знаю, що ти знаєш, що я ненавиджу, коли мене перебивають – чи є хоча б одна справа, що потребує хоча б крихітної частки мого інтелекту, про який мені не треба тобі пояснювати, що він надзвичайний? Ні. Але чи вдаюся я у відчай? Чи пригнічує це мене? Так. Так було, – додав він, – до сьогодні.
– О, я дуже радий за тебе, – сказав Річард, – але що то була за нісенітниця про котів і квантову механіку?