– Але як мені зрозуміти? – запитав ошелешений Річард. – Вибачте, але зрозумійте мене правильно, я не знаю, що…
– Ви зрозумієте, – сказав Редж. – А тепер, будь ласка, зачекайте на мене в головній кімнаті. І зачиніть двері.
Спантеличено хитаючи головою, Річард відступив і зробив так, як його попросили. Зсередини великої неприбраної кімнати він прислухався, як професор одна за одною долав сходинки. Він крокував з важкою рішучістю, це було схоже на цокання великого повільного годинника. Річард чув, як той дійшов до вершини сходів. Там він зупинився, стало тихо.
Минали секунди – п'ять або десять, а може й двадцять. А потім знову почувся важкий рух і дихання, яке так налякало професора.
Річард швидко підійшов до дверей, але не відчинив їх. Холод цієї кімнати пригнічував і турбував його. Він трухнув головою, щоб прогнати це відчуття, а потім затамував подих, коли кроки почали перетинати два метри сходового майданчика, а потім знову зупинилися.
Лише кілька секунд по тому Річард почув, як заскрипіли двері, які відчинялися повільно, сантиметр за сантиметром, аж доки, напевно, не були розчинені навстіж.
Потім упродовж довгого, дуже довгого часу здавалося, що нічого не відбувається.
Потім, нарешті, двері повільно зачинилися.
Кроки пройшли по сходовому майданчику та знову зупинилися. Не зводячи очей з дверей, Річард зробив кілька маленьких кроків назад. Кроки почали спускатися сходами: повільно, зважено та тихо, доки не дійшли до самого низу. Кілька секунд по тому ручка дверей почала обертатися. Двері відчинилися, і в них спокійно зайшов Редж.
– Усе гаразд, це просто кінь у ванній кімнаті, – тихо сказав він.
Річард кинувся на нього й притиснув його до підлоги.
– Ні! – ахнув Редж, – ні, злізьте з мене, відпустіть мене, зі мною все в дідька гаразд. Це просто кінь, цілком звичайний кінь!
Трохи напружившись, він скинув з себе Річарда та сів, важко дихаючи, пихкаючи та проводячи руками по своєму рідкому волоссю. Річард боязко стояв над ним, відчуваючи дедалі більше збентеження. Він позадкував, дозволивши Реджеві встати та сісти в крісло.
– Просто кінь, – сказав Редж, – втім, дякую, що сприйняли мене серйозно, – він обтрушував свій одяг.
– Кінь, – повторив Річард.
– Так, – сказав Редж.
Річард вийшов за двері, подивився вгору, на сходи, потім повернувся.
– Кінь? – знову сказав він.
– Саме так, – сказав професор. – Заждіть! – крикнув він Річардові, який був пішов подивитися, – нехай буде. Це не надовго.
Річард вирячився на нього, не вірячи своїм очам.
– Ви кажете, що у вашій ванній кімнаті кінь, і все, що ви робите – стоїте тут і називаєте пісні "Бітлз"?[6]
Професор дивився на нього, не розуміючи.
– Послухайте, – сказав він, – вибачте, якщо я вас переполошив, це був просто невеличкий напад. Таке трапляється, друже мій, не треба так перейматися. Лишенько, я за своє життя бачив значно дивніші речі. Багацько. Набагато дивніших. Це ж усього лише коняка, ради бога. Я її згодом виведу. Будь ласка, не турбуйтеся. Нумо вип'ємо трохи портвейну.
– Але… як вона туди потрапила?
– Ну, вікно у ванній кімнаті відчинене. Напевно, вона в нього пролізла.
Річард подивився на нього, вже не вперше та вочевидь не востаннє підозріло примруживши повіки.
– Ви це навмисне робите? – спитав він.[7]
– Що саме, друже мій?
– Я не вірю, що у вашій ванній кімнаті є кінь, – несподівано сказав Річард. – Я не знаю, що там, я не знаю, що ви робите, я не розумію, що сьогодні весь вечір відбувається, але я не вірю, що у вашій ванній кімнаті є кінь.
Відмахнувшись від подальших протестів Реджа, він пішов угору дивитися.
Ванна кімната була невеличка. Стіни були покриті різьбленими дубовими панелями, які цілком могли би бути безцінними, зважаючи на походження будівлі, але в інших відношеннях облаштування було мінімалістичне та бюджетне.
На підлозі був старий, зачовганий лінолеум у чорно-білу клітинку; маленька звичайна ванна була добре вичищена, але з дуже старими плямами та щербинами на емалі, а ще там була маленька раковина з зубними щіткою та пастою, що стояли в пластиковому стаканчику біля кранів. До можливо безцінних панелей над раковиною була пригвинчена бляшана шафа з дзеркальним передом. Схоже, її фарбували багато разів; дзеркало вздовж країв вкрилося росою.
У туалеті був старовинний залізний литий бачок з ланцюжком. У кутку стояла стара дерев'яна шафа, пофарбована в кремовий колір, а біля неї старий коричневий стілець, на якому лежали акуратно складені рушники. А ще в цьому приміщенні стояв великий кінь, він займав його майже повністю.
І Річард на нього, і він на Річарда дивилися оцінююче. Річард злегка хитався. Кінь стояв досить твердо. Якийсь час по тому кінь перевів погляд на шафу. Було схоже, що навіть якщо йому тут не подобалося, він принаймні був рішуче налаштований залишатися тут, доки його не відведуть до іншого місця. А ще здавалося… що це було?
Він був огорнутий сяйвом місячного світла, що струмилося у вікно. Вікно було відкрите, але маленьке, не кажучи вже про те, що це був третій поверх, тож ідея про вхід коня крізь нього здавалася повною маячнею.
Було в цьому коневі щось дивне, але Річард не міг збагнути, що саме. Ну, тобто, одна дуже дивна річ в ньому була цілком очевидна: він стояв посеред ванної кімнати. Можливо, це й усе.
Річард нерішуче простягнув руку, щоб поплескати тварину по шиї. На дотик та була нормальна – пружна, блискуча, кінь був у добрій формі. Місячне світло справляло дещо дивний ефект на його хутро, але ж у місячному світлі все виглядає дивно. Кінь від дотику трухнув гривою, але, начебто, сильно не заперечував.
Після вдалої спроби поплескати Річард кілька разів погладив коня та легенько почухав його. Потім помітив, що в кімнаті були ще одні двері, в дальньому кутку. Він обережно обійшов коня та наблизився до тих дверей. Натиснувши плечем, він обережно штовхнув, щоб прочинити їх.
За ними була професорова спальня – маленька кімната, в якій було багато книг, туфель і маленьке ліжко. У спальні теж були другі двері, що вели на сходи.
Річард помітив на підлозі сходового майданчика такі самі подряпини, які бачив на сходах, і ці подряпини добре узгоджувалися з думкою, що коня якимось чином заштовхали сходами нагору. Йому б не сподобалося штовхати так коня нагору, а бути конем, якого так штовхають, сподобалося б ще менше, але це здавалося можливим.