— От і молодчинка! — зраділа Наталка. — А тепер кажи…
— Та що казати, — відмахнувся Борис. — Не можу я злетіти — от і все!
— Як?! — вихопилось у мене.
— А отак! Старався, старався — і нічогісінько!
— Може, ще спробуєш? — нерішуче запропонував Ігор.
— Я вже сто разів пробув — дарма! Тепер я знаю, що хотів сказати Кучма. Він теж розучився літати! І знаєте — чому? Бо продав свій сон отому клятому дідові!
Од несподіванки ми закам'яніли — такого повороту ніхто й не чекав! Ну й дід, ну й розбійник! Що ж він накоїв? Виявляється, й Кучма вмів літати! Та, мабуть, і всі діти, а може, й дорослі, котрим сняться запахущі травневі сни, літають теплими ночами! Як же ми тепер, без нашого Борьки?!
— Треба швидше вирішувати, — обірвав мовчанку Ігор, — поки цей "хімік" не обікрав інших дітей, як Бориса та Володьку!
— Здається, я придумав! — вигукнув я.
— Ну?! — очі в Борьки спалахнули надією.
— Пам'ятаєте, як Капітон винюхував із пробірок сни? Що при цьому було?
— Що? Він більшав, — сказала здивовано Наталка.
— А коли чхав? — вів далі я.
— Ура! — зрадів Ігор, зрозумівши мене. — Та це ж грандіозна ідея! — І він так ляснув мене по плечу, що я аж хитнувся, але промовчав.
— Вирішено! — сказав Ігор і хотів щось додати, але ми раптом почули якийсь дивний брязкіт. Усі разом озирнулися — невже нас підслуховують? — і побачили!..
Ні, ми спершу навіть були не повірили власним очам, але останнім часом навкруги траплялися такі несподіванки, що довелося повірити. Ми побачили в світлі ясного місяця, як через садок до будинку Капітона біжить кіт! Ви смієтеся — що тут дивного? А те, що біг не звичайний кіт, а бігла… Борисова скарбничка! Так-так, оте опудало, яке подарував Борисові Капітон.
— За ним! — вигукнув Ігор. — Його треба впіймати!
Кіт був уже коло паркану, тож ми хутко рвонули навздогін. Але котяра виявився напрочуд спритним. Не встигли ми пробігти й кілька кроків, як він уже був під вікном Капітона і стрибнув у кімнату.
— Все! Провал! — прошепотів Ігор.
— Не каркай! Треба перевірити! — сказав Борис, і ми підкралися до вікна.
Ігор підсадив мене, і я зазирнув у кімнату.
За столом, заставленим пробірками, сидів дідуган. На колінах у нього лежав кіт-скарбничка, чия пика ні про що не говорила, вона була такою ж незворушною та бридкою, як завжди.
— Кицюню, розумничку мій, — промовляв до нього Капітон, погладжуючи його алебастрову спину. — Молодчиночко, знаєш свою справоньку. Ну, давай поглянемо, що ти мені приніс.
Дід перевернув кота догори лапами й почав трусити. На стіл спершу із брязкотом випали три металеві карбованці, а за ними якісь білі кружальця.
— Так-так! — промовляв при цьому Капітон. — Молодчинка, добре попрацював. Ану-ну, що ж там мої дружочки набалакали. — І він почав перебирати кружальця, викладаючи їх у певному порядку.
І тут я збагнув, що то за кружальця. Це були наші слова! Яким чином вони застигали й потрапляли в пузо тому котові, я не думав, я вже звик до всяких дивовиж.
Але те, що зараз дід про все довідається, мене жахнуло!
А дід виклав нарешті кружальця й заходився їх читати.
— Так-так, — потер він руки, — "здається, я придумав…" Гарно, розумний хлопчичок! (Це він, мабуть, про мене!) "Він більшав…" А, так вони, виявляється, стежили за мною! — розлютився дідуган. — Ну, добре, це їм так не минеться! Що ж далі? Ага: "А коли чхав". Як, оце і все? А що ж вони надумали? Ну й хитрющі! А ти, клята душа, — це Капітон уже звертався до кота-скарбнички, — ти що, не міг до кінця дослухати? Га?! — Кіт, зрозуміло, мовчав. — Так ось тобі, щоб знав! — крикнув Капітон, схопив кота за дурну голову і з розмаху бухнув ним об стінку. Кіт розлетівся на шматочки, так і не змінивши виразу своєї пики.
— Ага, ось іще кілька слівець! — зрадів Капітон, розгрібаючи уламки. — Побачимо, про що ж тут.
У грудях мені похололо. Невже кіт щось важливе підслухав?!
— Так, — бурмотів собі під носа дідуган, — тут щось про літання… Ага, зрозумів! Ці бісові діти, виявляється, теж уміють літати! Що ж, непогано. Те, що й треба! Ну, держіться, хе-хе! От позабираю всі ваші сни — тоді політаєте в мене!.. — І він так бридко зареготав, що мені аж ноги затремтіли…
— Ну, що ж! — мовив дід, коли відсміявся. — Від мене вони не втечуть. Ще не знають, з ким мають справу.
Він підійшов до шафи, витяг звідти дві пробірки, розкоркував їх і втягнув своїм бридким носом димки. Побільшавши на очах, він двічі чхнув, зменшився до попередніх розмірів і задумався, сидячи в кріслі…
Я зіскочив на землю, і ми гайнули до своєї альтанки.
— Ну, що там, розказуй! — накинулись усі на мене.
І я розказав про все, що побачив.
— Ну й ну! — вигукнув Ігор. — Отже, він не знає про наш задум. Це непогано! Але він довідався, що ми вміємо літати. А це вже гірше!
— Нічого, завтра все з'ясується, — мовив я, і ми пішли спати, хоча кожен із нас знав: цієї ночі він навряд чи засне.
10
Тільки-но я вмостився в ліжку й натягнув ковдру на голову, як на мене щось важко стрибнуло. Я рвучко підхопився, готовий до всяких несподіванок, але відразу ж заспокоївся: переді мною сидів Корнелій.
— Ти чого спати заважаєш! — посварився я на нього не дуже сердито.
— Не спати треба, а діяти! — заговорив раптом кіт.
— О, знов говориш! — зрадів я і намірився був поцілувати свого розбишаку, але він ухилився від поцілунку.
— Знайшов час для пестощів! — пробурмотів Корнелій невдоволено. — Вдягайся швидше: може статися біда!
— Де? З ким? — вигукнув я і, не гаючи й хвильки, почав надівати сорочку й штанці.
— З Борисом! — кинув Корнелій і пояснив: — Я тільки-но від нього: все бачив та чув.
— Що ж скоїлось, кажи швидше!
— А те, що, поки ви балакали в альтанці, Капітон побував у Борьчиної мами й сказав їй, що бабуся важко захворіла й просить Бориса приїхати до неї ночувати. А сам побіг до трамвая, котрий іде в Святошино.
— Наче в казці про Червону Шапочку! — вихопилося в мене.
— Нема чого свої знання показувати, — перебив мене Корнелій. — Треба мчати до бабусі й рятувати Бориса. Цей Капітон утричі гірший за будь-якого вовка!
Я вже встиг одягнутись, і ми з Корнелієм вистрибнули у вікно, щоб не полохати батьків.
— Треба будь-що обігнати діда, — мовив Корнелій. — На трамваї — не встигнемо, на таксі — грошей нема, доведеться летіти…