Вулиця мукою мовчки запихалася.
Крик сторчма вперся в пролиг.
Стовбурчились, в горлі застрягши з галасом,
тулуби таксі та візників кволих.
Груди спішоходили.
Гірш за сухоти.
Місто дорогу тьмою замкнуло.
І коли —
нарешті! —
в майданів прольоти
тисняву паперті з горла зіпхнула,
гадалося:
в хорах архангелового хоралу
бог іде й прирікає до смерті!
А вулиця присіла і загорлала:
"Ходімо жерти!"
Гримірують місту Круппи і Круппики
брови, наставлені сторч,
а в устах
померлих слів розкладаються трупики,
тільки два живуть і гладшають:
"наволоч"
та ще якесь,
здається — "борщ".
Поети, розм'якнувши в тисняві,
кинулись од вулиці з розпатланим чубом:
"Як двома такими виспівать
і панну,
й кохання,
і квітку під дубом?"
А за поетами —
цілі зливи:
студенти,
повії,
підрядчики.
Панове!
Спиніться!
Не жебраки ви,
ви не смієте жебрачити!
Нам, здоровезним,
з дужою хваткою,
їх чавити треба, не слухати нишком,-
їх,
що присмоктались безплатним додатком
до кожного двоспального ліжка!
Чи їх нам уклінно просити:
"Дай снаги мені!"
Благати про гімни,
про ораторії!
Ми самі творці у полум'янім гімні —
в шумі фабрики та лабораторії.
Чого шукатиму в Фаусті,
що в феєричній ракетці
шугає з Мефістофелем небесним паркетом!
Я знаю —
цвях у моїй підметці
жахливіший за фантазію Гете!
Я,
найзлатоустіший,
що з слова одного
голод тамую неситому,
кажу вам:
найменша крихтинка живого
коштовніша за те, що робив й робитиму!
Слухайте!
Мовить,
стогнучи й кричачи,
сьогоднішнього дня зойкогубий Заратустра!
Ми
з лицем-простирадлом, заспаним уночі,
з губами, обвислими, мов люстра,
ми,
каторжники міста-лепрозорія,
де золото й бруд роз'ятрили проказу,-
ми — як блакиття Венецій прозоре,
вмите морями й сонцями відразу!
Плювать, що в Гомера
й Овідія інші
люди за нас,
і що ми — не ті.
Я знаю —
сонце померкло б, уздрівши
наших душ поклади золоті!
Жили й м'язи — певніш за молебні.
Нам не личить благати час!
Ми —
кожен —
стискаєм в руці велебно
світів рушальний пас!
Оце повело на Голгофи естради
Петрограда, Одеси, Києва, Москви,
і кожен кричав
аж до надсади:
"Розіпніть його!
Ви!"
Але мені —
люди
й ті, що завдали муки,-
ви мені над усе дорожчі й ближчі.
Бачили,
як собака лиже руку,
руку, що його періщить?!
Я,
заглумлений від сьогоднішніх людей,
наче довгий,
скабрезний анекдот,
бачу того, хто горами часу гряде
і кого не бачить ніхто,
Де око в людини вривається куце,
як орд голодних потік,
в терновім вінку революцій
гряде шістнадцятий рік.
А я вам — його предтеча,
я — скрізь, де болі оті;
на кожній краплині слізної течі
себе розіп'яв на хресті.
Вже годі прощати юрбу образ.
Я випалив душі, де ніжність ростили.
Це важче, аніж подолати враз
тисячу тисяч Бастілій!
І коли,
прихід його
розголошуючи криком,
вийдете до визволителя,
я вам
душу витягну,
розчавлю,
щоб велика! —
і скривавлену, як прапора, дам.
3
Ах, навіщо це,
звідки це
на свята весільні
заміривсь брудний кулай!
Думка надбігла
про божевільні,
і чоло заслонив одчай.
I —
як під час загибелі дредноута
з останніх сил
шугають в роззявлений люк —
крізь своє
око, роздерте навпіл,
збожеволівши, ліз Бурлюк3.
Мало не затопивши кров'ю повіки,
виліз,
пішов
ураз,
і з ніжністю, дивною для гладкого чоловіка,
взяв та й промовив:
"Гаразд!"
Гаразд, коли у жовту кофту
душу від оглядин закутано!
Гаразд,
коли кинутий в зуби ешафоту,
крикнуть:
"Пийте какао Ван-Гуттена!"4
Миті цієї
бенгальської,
химерної,
я ні на що не зміняв би,
я ні на...
А з сигарного диму
чаркою лікерною
вистромлялось пропите лице Сєверяніна.
Як ви смієте зватись поетом
і, сіренький, цвірінькати, мов перепел!
Сьогодні
треба
кастетом
краятись світові в черепі!
Ви,
що тільки й маєте мрій —
почути,
"які в нього жарти",
дивіться, як розважаюсь
я —
міський
сутенер та махляр на карти!
Од вас,
що в закоханості мокли,
що з вас кожен
сльозину в століття ллє,
геть піду я,
сонце моноклем
встромивши в розчепірене око своє.
Неймовірно вдягнувшися весь,
я землею піду,
захоплено зустрінутий юрбою,
і, наче пес,
Наполеон потягнеться на шворці переді мною.
Ляже жінкою земля від дотику —
буде хтива човганина м'ясця ця;
речі оживуть —
їхні ротики
засюсюкають:
"цяця, цяця, цяця!"
Раптом
і хмари,
й таке інше хмаряче
порозгойдувалось на небі украй,
мов натовпи білих робітників згарячу
рушили, небу оголосивши страйк.
Грім із-за хмар, скаженіючи, виліз
і ніздрі здорові задирливо висякав.
Гримасою хмурого Бісмарка вкрилось
небесне обличчя на мить одну високо.
І хтось-то,
вчепившись за хмарну штибу,
руки простяг до кафе —
і жінка нібито
і ніжний ніби,
і ніби гарматний лафет.
Ви гадаєте —
це сонце уранці
пестить щічки кафе?
Це знову розстрілювати повстанців
гряде генерал Галіфе!
Вийміть, гулящі, руки із брюк,
хапайте каміння, ножі чи бомби,
коли ж у кого немає рук —
прийшов щоб і бився чолом би!
Ідіть, голодненькі,
спітніленькі
потворки,
закислі в баюрках блохатих!
Ідіть!
Понеділки і вівторки
перефарбуємо кров'ю на свята!
Хай земля пригадає наостанку,
кого хотіла зганьбити!
Земля,
що розгладшала, мов коханка,
яку Ротшільд покинув любити!