"Щось та есть! Недурно вона все опинається з одповіддю! Мабуть, вона сама бачить, що я не підходжу під її погляди, під її вподобу. Недурно вона тікає од мене, як тільки я почну говорити щось путніше од компліментів", — так думав Радюк, йдучи додому, і дуже-дуже задумавсь.
Другого дня після балу Ольга все передумувала, що бачила на балу, і кого бачила, і яких паничів, і яких дам, і як були убрані ті дами. Сидячи з Катериною вдвох, вона судила усіх дам, які тільки були на балу, судила їх ходу, розмову, попримічала, як кожна була убрана, і показала в тім таку прездорову пам'ять, котрою можна було б збагнуть всі дочиста дріб'язки всіх наук, які тільки є на світі, якби тільки та її цікавість була повернута на щось путніше. Побалакавши про всі стьожки й букети, про всі шпильки й брошки, які тільки вона бачила на інших дамах, Ольга почала розмовляти про паничів. Високий петербурзький офіцер по своїй постаті, своїм вмінням говорить компліменті и найбільше підходив під Ольжин ідеал... В його було щось аристократичне в гордому лиці. Вона згадувала й Радюка, але його поважна розмова, його ідеї, котрі все виникали в його розмові, так і повіяли на неї холодом. Вона аж плечима здвигнула, як згадала його вчені книжки, його вчену розмову.
— Тату! що то таке націонал? — спитала вона в батька за чаєм.
— А нащо тобі здався той націонал чи народовець? Чи не танцювала ти вчора такого танцю в клубі? Ольга засміялась, а за нею засміялись і другі.
— Скажіть-бо! Чи вже ж то ви не знаєте, що то таке?
— Націонали й народовці — то тепер такі молоді люди, котрі говорять українською мовою, хотять, щоб і жінки й діти говорили тією мовою, хотять злитись з народом... просвічувать темний народ і піднімать його морально й матеріально.
— Щоб і жінка, й діти говорили тією мовою, що говорить наша куховарка? — спитала Ольга.
— Тією самою мовою, що говорить і наша куховарка, і ввесь наш народ, — сказав батько.
Ольга аж злякалась, подумавши, що Радюк присилує колись її і дітей говорить тією мовою, котрою в інституті иіхто не говорив.
— Ті народовці хотять зовсім злиться з народом... Колись, молодшим, і я мав такі ідеї в голові, але тепер, за старістю літ, якось всі ті примхи повискакували з голови.
XII
Радюк дождав п'ятниці й прийшов завчасу до Дашковичів. Його просила сама Ольга прийти завчасу, і він дуже хапавсь.
В Дашковича ще не було нікого. Ольга здалеки побачила в його під пахвою книжку, і вона аж злякалась. Так вона боялась наукових книжок!
— От вам і Шевченко! — сказав він весело, подаючи Ользі руку, а другою рукою — книжку.
— Дуже вам дякую, дуже дякую, що пам'ятаєте за мене! — сказала Ольга й просила його сісти на софі, а сама сіла коло його й почала перегортать листки "Кобзаря".
— Висока поезія! невмируща поезія! — говорив Радюк. — Як читаєш, то всю душу обіймає й виносить високо, до самого неба! Тут усе життя нашої України, нашого народу.
"Може, й усе, хто його зна!" — подумала Одьга, перегортаючи навіщось листки й дивлячись на Шевченків портрет.
— Чого це він убраний в мужицьку шапку? — спитала Ольга.
— Бо він був селянин: він змалку був пастухом в селі Керелівці, отут не дуже далеко од Києва.
— Скажіть, яке диво! І мужик написав оцю книжку? — спитала Ольга, не ймучи віри, щоб книжки були писані не аристократами.
— Як бачите, написав.
Радюк узяв "Кобзаря" й почав декламувать. Дашкович, почувши те, вийшов і почав слухать. Радюк читав дуже добре, з великим почуванням. Він читав "Думи", повні глибокого почування й суму. Ольга слухала й ледве розуміла, але не хотіла того сказать і мусила мовчки слухати.
— Божественна поезія! високі думи! — говорили разом Дашкович і Радюк, а Ольга дивувалась, чого це вони удвох аж репетують, неначе змовились.
Ольгу вже брала нудьга; вона хотіла говорити про що інше.
— От і ви, Ольго Василівно, будете говорить по-українській і не будете нехтувать мовою великого поета, як-от наші панії та городяни, і будете читати "Кобзаря".
— Нащо! Ніколи того не буде! — одрубала Ольга, згадавши, що в інституті не говорять такою мовою.
Радюк так і опустив руки, бо втямив добре, що вона дала йому одкоша різко й нагло. Книжка впала на софу й загорнулась. Радюкові здалось, що хтось вистрелив і влучив йому в самісіньку голову!
Радюк неначе бачив, що Ольга одсовувалась од його все далі, що вона оступилась од його десь далеко, і ніби якась чорна хмара поглинула її. Радюк ухопив себе за серце; він почував, що вже втрачає Ольгу навіки, і вже ніхто її не верне йому, хоч би то був сам янгол з неба або сатана з пекла.
А Ольга того навіть і не примічала. Вона й не знала, що вона вчинила, як вона запагубила всі надії, розвіяла всі мрії молодого хлопця.
Радюк мовчав і думав, а Ольга, нічого не примічаючи, почала показувать йому свій гарненький новенький альбом. Радюк розгорнув альбом і почав машинально перегортать товсті листки. На листках манячили групи інституток, товаришок Ольги, в білих хвартушках і нагрудниках. Всі вони були такі схожі одна на одну, як одна галка схожа на другу. Радюк почав дивиться на інші карточки.
Більша половина альбому була напхана карточками вчених. Там були навіть карточки ченців.
— Як би я хотіла побачить ваш альбом! — промовила Ольга.
— Мій альбом дуже не схожий на ваш і був би дуже невеселий задля вас. В йому на першому листку отой Кобзар в мужицькій шапці.
— Ха-ха! — засміялась Ольга, бо ті слова здались їй жартом.
Тим часом почали збираться на той слов'янський вечір гості. Радюк сидів і неначе нікого не бачив. Так йому було важко на душі! Йому дуже хотілось зостаться самому з своїми важкими думами.
Луччих студентів давно вже не було на тих вечорах. Часом ще заходили, по старій пам'яті, деякі недавно прибувші молоді болгари та серби.
Вже було пізно, як почали приїздить поважніші гості. На вулиці щось загуркотіло під самим домом. Всі сполохались.
— Турман приїхала! Турман, начальниця з інституту! — рознеслось скрізь по залі. Дашкович ухопив свічку, Дашковичка теж ухопила свічку, Ольга вхопила канделябр, Катерина вхопила другий, і всі побігли в коридор назустріч Турманші. Двері одчинились, і в залу ввійшла Турман. Вона була висока й суха, як кість! Довга одежа на їй метлялась, як на паліччях. Її лице було сухе й жовте, але вона гордовито йшла й високо підіймала голову. За нею йшла її сестра, літня дівуля, убрана в свіжий убір з претензією на молодість.