Ольга сіла, поклала руки на клавіші й задумалась. Вона вибирала п'єсу, і швидко смутна мелодія полилася по світлиці. Якби вона заграла веселої, то та мелодія не так би Радюкові вразила серце. Смутна музика навела на його багато дум, взрушила серце, повне кохання.
— Моя Ольга вивчила недавно нову пісню! — не втерпіла-таки сказать Степанида Сидорівна.
— Яку пісню? Може, яку українську? — спитав Радюк.
— Еге! — одказала вона.
— А заспівайте, коли ваша ласка! — почав просить Радюк дуже ласкавим голосом.
— Я ще добре не вивчила, — тихо промовила Ольга й почервоніла.
Ольга взяла хапком прелюдію й почала співати: "Ой полину, полину". Невважаючи на те, що в інституті вона не вчилась співать по-українській, вона перейняла щиро українську інтонацію, бо часто чула українські пісні од няньки й куховарки.
Вона співала дуже добре, тільки українські слова так перекручувала на руський лад, що Радюкові стало ніяково. Зате ж голос її, свіжий і молодий, промикувавсь з мелодією до самого серця молодого хлопця.
— Я назбирав багато пісень по селах і навіть завів вже в ноти. Я був би дуже щасливий, якби ви дали мені надію прийнять од мене послугу, взяти мої ноти. Там є чудові й оригінальні мелодії.
— Принесіть, коли ваша ласка. Я дуже люблю музику, і хоч добре ще не граю, але вчуся щодня, — промовила Ольга.
Тим часом Дашкович, послухавши пісні, згадав свої Сегединці й розпочав розмову з Радюком про народ і українську народність. Почувши те, Ольга злякалась: вона бачила, що батько одіб'є собі Радюка й не дасть і слова промовить до його. Степанида Сидорівна, назираючи збоку, як добра наглядачка, зараз постерегла це й почала вмикуваться в розмову, щоб зробить розмову загальною для всіх. Вона почала розмову про жіноче питання. Радюк так і вхопився за те питання. Він почав доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловіками як на просвіту, так і на місце в соціальному житті, та усе обертався до Ольги, неначе там більше нікого й не було.
— Коли в нас дівчат не пускають в наші університети, то нехай заводять опрічні, жіноцькі, — так скінчив свою розмову Радюк. — У нас з женщиною обходяться по-варварській, поставили женщину дуже низько просвітою й наукою, неначе засудили її зумисне на завсідню темноту й неволю.
— Ой ні, Павле Антоновичу! — обізвалась Ольга. — Хоч нас не пускають в університети, так нам не дуже й треба того! В нас є інститути. Ми й не хочемо ваших університетів, бо інститут все одно, що жіночий університет.
— Як так, то нічого й клопотаться, — одрубав Радюк.
— Таки справді! — казала далі Ольга, обороняючи честь свого інституту. — Хоч ваш університет і вищий, я те знаю, але і в нас наука неабияк стоїть! В нас читають лекції ваші ж університетські професори...
— Та воно так! читають, але трохи інакше.
— Хоч і трохи інакше, а все не далеко од університетського. Нам й Турман казала, що ми в інституті все одно, що в університеті. В нас тільки не достачає медицини та юриспруденції, а решта зовсім, як у вас!
— А то хіба ж не значна річ, медицина та право? Чом би пак жінкам не бути медиками й юристами?
— Навіщо? — спитала Ольга, котрій в інституті й на думку не спадало, що є на світі багато сирот і бідних дівчат, котрі були б раді шматкові хліба.
— Сказати правду, я вперше оце чую, що інститут все одно, що й університет, — сказав Радюк.
— Атож! Ви так і думайте! Ми всі такої думки. Всі наші інститутки так думали, — сказала Ольга, — нам і Турман так казала.
Радюка дуже вразила така висока думка в інституток про свій інститут, що вважали це питання за непотрібне, бо розв'язували його аж геть-то просто й немудро!
— Як на мене, то я зроду не схотіла б служить ні в канцелярії, ні в школі! — промовила Ольга, пригадуючи науку Турманші. Ользі здавалось, що кожна порядна панна повинна скінчить інститут, а потім вийти заміж за гарного й багатого жениха, а потім згорнуть руки й ні за що не думать.
Радюк почав прощаться й просив Ольгу швиденько прочитать новий журнал, бо ще багато читальників дожидає тієї книжки.
— Я дуже люблю ці книжки, але французькі романи багато цікавіші й кращі од цих. У нашої Турман була повнісінька шафа романів, та все золотообрізних! Хоч вона нам і забороняла читать їх, але ми вміли доставать з її шафки! — казала Ольга чваньковито. Радюк замовк і задумавсь.
— От якби ви достали нам французьких романів! — промовила Ольга до Радюка трохи згодом.
— Добре, достану.
— А я вас давно бачила! — промовила Ольга. — Тільки не знала, хто ви такий. Чи пам'ятаєте, як колись у Шато впав шар на публіку? Я тоді саме тікала по стільцях і якраз скочила проти вас. Чи не зачепила я тоді вас або чи не настоптала вам на ноги?
Ольга сміялась, і Радюк сміявся, згадуючи той випадок. Він був невимовне радий, що Ольга його примітила тоді й пам'ятала про його. Він догадувавсь, що Ольга вподобала його, і серце його дуже закидалось в молодих грудях.
І батько, і мати, і дочка — всі дуже ласкаво розпрощались з Радюком і просили не забувати їх і частіше одвідувать.
"Дуже молода й трохи чваньковита Ольга, — думав Радюк, вертаючись додому, — буду я приносить для неї наукові книжки, то, може, трохи розів'ю її. Вона має добрий природний розум, тільки мало має наукової просвіти і вже аж надто носиться з своїм інститутом, мов старець з мальованою торбою".
І Радюк думав, сидячи в своїй хаті, що було б дуже добре, якби його жінка була й гарна, до того ще й розумна і не цуралась наукової книжки, щоб з нею можна було поговорити про щось вище, ніж бали, танці та моди. Йому тепер здавалась будуща жінка якимсь товаришем студентом, розумним і просвіченим, котра стояла б з ним нарівні розумом, просвітою, а найбільше — поглядами й пересвідченнями.
"Вона буде такою! Вона має доволі розуму! А я її розів'ю, наведу її на розум! — так марив молодий хлопець в своїй тихій хатині. — Тепер підуть екзамени; мені буде ніколи. Я буду її забавлять тим часом французькими романами, коли вже вона має до їх великий потяг. А після екзаменів я буду давать їй легші критичні книжки на сьогочасні руські й заграничні повісті, потім принесу їй дещо наукове, поважніше. Я згодом колись доведу її своєю розмовою до пуття. Вона стане моїм товаришем і другом, рівним зо мною просвітою й любов'ю до рідного краю, до рідної мови".