Хмари

Страница 107 из 111

Нечуй-Левицкий Иван

— А для нас, — сказав Дунін-Левченко, — і справді настав час заходжуваться коло просвітності рідного краю, а найбільше темного народу. В Петербурзі Костомаров та Куліш вже заходились видавать "метелики" для читання народові. В Полтаві вже заходились коло недільних школ [87] для міщан, задумали заводить читальні, навіть народний театр.

— Я чув за ці недільні школи, — сказав старий Дунін-Левченко зовсім байдужим тоном, неначе мова мовилась про годину або негоду.

— Чув і я, що там почали заводить школи недільні й вечірні, ще і в суботи для убогих євреїв, але докладно нічого про це не знаю і тямку про це не маю, бо мені ніхто не розказував за це докладно, — обізвавсь один з гостей, пристаркуватий чернігівський дідич з байдужністю.

Було знать, що ці нові питання не цікавили їх анітрошки. Ці пани були якісь пасивні й байдужні до тих тогочасних справ.

— А справді, треба б нам поговорить про ці національні й просвітні справи, щоб негайно ставать до праці, коли вже нас продражнили "культурниками". Може б, і ми вклали якусь лепту на користь рідного краю та нашого старого Києва, — сказав один з молодих гостей.

В прихожій задзеленькав дзвоник. Лакей длявою ходою почвалав одчинять двері. Розмова перетялась.

— Якогось гостя бог приніс, — вказав молодий Дунін-Левченко і побіг назустріч гостеві.

В далекій прихожій почувсь шум та тяганина роздягання. Застукотіли закаблуки. Голосний регіт залунав по здоровій порожній залі.

— Це прийшов Кованько! — промовив Радюк пошепки, і в його брови насупились. — Не дасть же він нам теперечки гаразд побалакать про наші поважні справи; буде тільки нам заважати й перебаранчать в роботі.

— Йому б тільки на Житньому базарі [88] витрішки продавати або дзвонить в дзвони, а не говорить про поважні справи, — обізвавсь один з молодих гостей.

— А я люблю Кованька за веселу вдачу. Трохи розважить нас: пожартує, порегочеться, то й мене якось несамохіть візьмуть смішки, — сказала хазяйка, осміхаючись.

— Я от і не бачу його, а тільки уявляю собі його веселий вид, то мене вже сміх бере, — сказав старий Дунін-Левченко і вже справді сміявсь своїм тихим та добрим осміхом до старших гостей.

Приїжджі дідичі й собі осміхнулись. Дзвінкий, голосний голос десь далеко розлягавсь за бібліотекою, але його було чуть через два покої.

В дверях і справді з'явивсь Кованько й блищав ще в дверях своїми широкими випнутими наперед зубами. На здоровій голові довге волосся було не зачесане, навіть трохи розпатлане.

— Так і є! Он вже несе поперед себе наче наштрикнуті на вила зубища, неначе усім їх показує.

— Нічого — те, нічого! Побалакаєте іншим часом про свої справи. Час од вас не втече ж таки, як вода в Дніпрі, — говорив старий господар і сміявсь.

Слідом за Кованьком вступило в столову ще кілька молодих гостей в вишиваних сорочках, з червоними застіжками на грудях. Декотрі були в свитах з драпу. Один прийшов навіть в простій, щиро сільській товстій свиті, підперезаний червоним "одеським" поясом з довгими кінцями й торочками.

Веселий Кованьків голос очевидячки розворушив старих. Хазяйка висунулась з свого гніздечка й навіть встала назустріч Кованькові, тягнучи за собою ангорську шаль, неначе легенькі крила, щиро й з осміхом привіталась з ним і посадовила його поруч з собою. Старий господар підвівсь на недужих ногах і якось по-молодечому простяг до Кованька свою довгелецьку, сухорляву руку через стіл, через посуд і наїдки. Він пожвавішав, повеселішав, неначе вхопив іскру од веселого Кованька й підживив свої розторсані нерви, застояну кров.

Хазяїн попросив молодих гостей садовиться за стіл.

Стіснили стільці, зсунулись, зщулились і якось усі повсідались. Радюкові й справді не дали говорить далі про свої справи.

Знов почалось наливання чаю та подавання. Гаврило знов пішов вандрувать кругом стола. Гості пили чай, гомоніли, балакали голосно, реготались, аж одляски лунали по бібліотеці та побічних покоях. Нові гості кинулись на полудень, полуднували, дзенькали ножами, стукотіли об тарілки. В столову нозі молоді гості знов неначе впустили з залу вихор, котрий вже в столовій був впав і почав стишуваться.

"Ну, таки принесло ледащо отого дзвонаря, оте брязкало! Забавлятиме старих хазяїнів, замовлятиме їм пристріт, неначе знахурка, і буде довго замовлять, а нам перебаранчатиме міркувать та розмовляти про текучі справи", — думав Радюк, мовчки поглядаючи скоса на Кованькові білі лопатні та на патлату голову.

Кованько пив чай хапком, з якоюсь жадобою, неначе його пекла надзвичайна печія або неначе він хапався кудись йти. Хазяйка заворушилась в своєму гнізді, сама накраяла для його паляниці, сама доставала тарілки з наїдками і присовувала до Кованька. Наче пташечка, вона заметушилась, якось затріпалась, неначе її ангорські крильця затріпались в пташиному кубельці або в ремезовому гніздечку-рукавиці.

— Полуднуйте, бо я бачу, що ви неначе виголодались, — припрохувала Юлія Кирилівна Кованька.

— Та я все голодний, признаться по правді. Стецько в "Сватанні на Гочарівці" [89] каже, що він так любить обідать, що обідав би цілісінький день з ранку до вечора. А я оце маю такий апетит, що ладен їсти хоч і цілісіньку ніч, — молов Кованько й розсмішив добру стареньку хазяйку.

— То й призволяйтесь на здоров'я! Але вам не доведеться полуднувать цілу ніч, бо мій кухар готує для вас добру вечерю, — говорила Дуніна-Левченкова й сміялась.

— І за полудень спасибі, і за вечерю заздалегідь дякую.

Одначе й другий вихор в столовій покрутивсь, повертівсь та й упав; нові гості напились чаю, набалакались донесхочу й ущухли. Хазяїн підвівся з крісла й попрохав гостей до залу, подибавши поперед їх своїми цибатими, але не дерзкими, неначе крихкими ногами. Гості рушили слідком за ним, розсипались по залі ї посідали по завальних та важких канапах та кріслах. Хазяїн подав усім скриньки з тютюном та з сигарами, а сам підмостив подушку під спину й неначе пірнув в м'яку канапу. Коло його посідали поважні приїжджі гості й розпочали балачку про свої сільські хазяйські справи та про сусід.

Молоді розсипались по залі, як овечки в степу, і, накурившись, загомоніли про свої справи.