— Можливо, приятелю. Не знаю. Ну, та все одно що-небудь придумаємо.
Саллі йшла, не торкаючись плеча Пітера, і дивилася збоку на його обличчя.
— Ти точно не бачив її?
Він роздратовано озирнувся на Саллі. Вона перевела очі на стежку. Потім промовила:
— Від тебе пахне, як вранці пахло від неї.
Пітер прибрав ображеного виразу:
— Голубонько, я тебе прошу! — А потім: — Не дурій. Мабуть, то був її крем. Тобто я взяв його після ленча.
Саллі й досі розглядала стежку.
— А коли ми пакувалися, я його не бачила.
— Значить, вона взяла його з собою, коли пішла. І заради бога, не будь такою…
Саллі відвернулася.
— Дуже дякую.
— Ти на це заслужила.
— Я принаймні знаю тепер, що я зануда.
Пітер смикнув сина за руку:
— Ану, Томе, давай, хто швидше! Он до того дерева. На старт. Увага, Марш!
Він вибіг на кілька кроків уперед, але потім дозволив чотирирічному хлопчикові випередити.
— Ти переміг! — Пітер узяв сина за плече, й вони повернулись назустріч Саллі, яка йшла неквапно. — Том виграв.
Дитині дісталася жалюгідна подоба усмішки. Пітер забрав од Саллі кошик, швидко притяг її до себе вільною рукою й зашепотів у вухо:
— Я й справді шаленію за нею. Тільки відкладаю некрофілію на старість.
Саллі випручалася, тільки частково злагідніла:
— З тобою ніколи не знаєш…
— Не відставай, Томе. Дай руку Саллі.
Далі вони вели малюка вдвох.
Пітер стиха мовив:
— Вигадай серйознішу причину.
— Ти вже сам назвав одну.
— Один-один.
— Ти ні на що не зважаєш.
— Чиє б нявчало…
— Ти тільки й думаєш, як завіятись на цілий день. Залишаєш мені свою піжаму й забуваєш про моє існування.
Він звів дух і тим самим урятувався від необхідносте відповідати. Попереду, де дерева розступались, переходячи в луку, вони побачили Пола з Кандідою, які стояли на відкритому місці й дивились у небо. Кандіда помітила їх і схвильовано на щось кивнула. Листя заважало їм зрозуміти, що вона має на увазі. Але, вийшовши на луку, вони теж побачили.
Хмару, але таємничу хмару, з тих, що назавжди закарбовуються в пам'яті, бо вона така ненормальна, невідповідна до загальних уявлень. Вона насувалася з півдня, з-за стрімчаків, на які лазив Пітер. Хмара неначе піднялася з-під землі, згубна й зловісна величезна сіра повстина з білими краями; поза сумнівом, носійка шаленої бурі, вона вже височіла над скелястою стіною. Її передрікали сьогоднішня спека й безвітря… І все-таки вона вражала. І спокій пообіднього сонця, тиша навкруги раптом здалися надприродними, несправжніми, глузливими, як зуб'я погано замаскованого капкана.
Пітер спитав:
— Господи, звідкіль вона взялася?
Пол стояв, згорнувши руки, і спостерігав хмару.
— Таке трапляється. Коли несподівано починається надто велика спека. А потім приходить холодне повітря з Піренеїв.
Кандіда дивилася на Саллі:
— Цілу ніч гримітиме, будуть блискавки. Але що з Кет?..
Пол посміхнувся й скуйовдив доньці волосся.
— Кет сама побачить. І взагалі, вона десь уже давно вдома. І хвилюється за нас.
— Закладаюсь, що її там нема, — Кандіда, щоб нею не легковажили, звела обличчя до батька. — Закладаюся з тобою на два франки, тату.
Той, не звертаючи на неї уваги, підняв свій кошик та сказав Пітерові й Саллі:
— Знаєте що, ви йдіть. А я почекаю на Белу. — Він поліз у кишеню:
— На ключ, Пітере. Кандідо, проведи їх, будь ласка, додому і…
Кандіда кивнула:
— Он вони! Як завжди, запізнюються.
Всі озирнулись. Бела та Емма поволі плентали поміж дерев. Емма попереду, вона говорила й ішла задом наперед, щоб бачити материне обличчя. Але помітивши, що та дивиться понад її головою, повернулась і побігла вперед, до групи, що стояла на луці. Пол ішов назустріч Белі.
Уникаючи очей Пітера, Саллі спитала:
— Може, й ти пішов би пошукати Кет?
Пітер скривився:
— Я гадаю, вони воліють розібратися з цим самі. — Він нахилився до сина: — Хочеш покататися, Томе?
Саллі спостерігала, як він садовить дитину собі на шию й біжить по траві, мале злякане личко метляється в нього над головою. Том міцно вчепився за тата, надто нажаханий, щоб протестувати.
— Краще я піду з вами, — сказала Кандіда до Саллі. — А то ви ще заблукаєте.
До них приєдналась Емма.
— Дядьку Пітере, а можна й мені покататись? Будь ласка!
Кандіда владно витягла руку, заступаючи їй шлях.
— Ні, не можна. Ми поспішаємо додому.
— Я хочу покататись!
Пітер клусом перетнув луку, гуцаючи Тома. Саллі озирнулася на Пола з Белою, які зупинились і про щось балакали. Пол, руки в боки, дивився вздовж берега.
Кандіда визвірилася на сестру:
— Тільки спробуй!
Потім раптово кинулася назад і схопила Емму, яка вже хотіла була побігти назад до батьків. Емма кричала, Пол, обернувшись, гукнув:
— Кандідо! Припини!
— Емма вередує!
— Брешеш!
— Залиш її. Відведи додому дядька Пітера та Саллі.
Саллі запропонувала дівчинці:
— Ходім, Кандідо.
Кандіда завагалась, потім ущипнула сестру за руку.
— Тварюка!
Кандіда звела очі на Саллі, знизала плечима:
— Воно таке мале!..
Емма кидається навздогін, штурхає сестру в спину й несеться далі, до Пітера й Тома, які трюхикають лукою. Кандіда погналась за нею. Емма почала верещати, впала. Сестра навалилася на неї. Вереск тривав, але за ним не відчувалося справжнього болю. Пусти, пусти, пусти. Саллі озирнулася на ліс. Дорослі більше не зважали на дітей. Пол та Бела, стоячи до них спиною, немов чекали, що Кет зараз з'явиться на стежці за ними. Саллі підібрала кошик, залишений Пітером на траві, й рушила в той бік, де Кандіда стояла навколішки над Еммою, котра вже трохи заспокоїлась; тепер уже здавалося, що це все-таки гра: дівчата лоскочуться, а не щипаються. Обіцяю, сказала Емма. Обіцяю. Попереду Пітер і Том зникли серед тополь на протилежному краї луки. Саллі дивилася через плече на хмару.
Ці люди, яких вона не знала до вчорашнього дня; ця чужа країна й чужий пейзаж; ця роль, що вона змушена грати; і нема поруч подруги, з якою можна порадитись; неясне відчуття, що тебе визискують, підозрюють, зневажають, що ти небажана гостя; ця втома, опалена шкіра; і домівка так далеко; передчасна менструація, але це неможливо; і хочеться плакати, але не вільно. Саллі пройшла повз дівчаток, не помічаючи їх, хоча вони зводили на неї радісні й пустотливі обличчя, щоб вона подивилася на них. Саллі почала на ходу порпатися серед дитячого одягу, підстилках та різних дрібницях на дні кошика, неначе чогось шукаючи.