— Ти Кирило? — запитав я, підступаючи ближче.
— Так, пане, я Кирило. Чого вам треба від мене?
— Ну, ми маємо час, — мовив я. — Налий нам свого токайського, Хайко.
Хайка вийшла, єврей заплющив очі і молився далі, хитаючись усім тілом.
Кирило був не високий, радше малого зросту, не був ані міцним, ані буйним, не було у ньому нічого бешкетного, погрозливого чи небезпечного. Навпаки, він справляв враження статечного господарного селянина, котрий відслужив у війську або ж навчався у школі. Його високі цілком нові чоботи блищали від вакси, поверх широкої і довгої сорочки з гарного сірого полотна він носив короткий чорний сіряк і овечу шапку, поряд лежала маленька окута сріблом люлька та налита свинцем бартка. Обличчя — дуже приємне, ясне, розумне, а неспокійні риси зраджували навіть певну вразливість. Гарними були тільки очі, що глибоко ховалися під навислим чолом, затінені довгими віями та кошлатими чорними бровами. Темне волосся коротко підстрижене, вуса меланхолійно звисали аж до виголеного вуглуватого підборіддя.
То був чоловік, чия хитрість, спритність та рішучість змушували тремтіти всю околицю, котрий дозволяв собі усіх нас безкарно плюндрувати та грабувати.
Коли принесли вино, я сів. Кирило чекав на моє запрошення, тоді сів навпроти мене і, не повертаючи голови, звелів євреям:
— Забирайтеся геть! Єврейка одразу ж послухалася.
— А ти чого чекаєш? — рявкнув Кирило. — Може, тобі допомогти?
Єврей підвівся і рушив з примруженими очима, бурмочучи, наче уві сні, молитви, услід за своєю жінкою.
— Ну, пане добродію, тепер кажіть, — вигукнув Кирило.
— У нас з кухні поцупили срібло... — почав я.
— Годі повірити, — поспівчував злодій. — Та ж у Вас чесна і вірна челядь, до того ж завжди усе замкнене і пильноване.
— Проте це сталося... і я прийшов запитати тебе, шо ти хочеш взамін за родинне срібло?
Кирило усміхнувся.
— Бачте, — мовив він, — це вперше стається, що пан розмовляє зі мною, злодієм, так пристойно, бо ж Ви знаєте, що Ваше срібло украв я, а якщо не знаєте, то я Вам кажу: я його вкрав, і це було не найлегше завдання, за такий короткий час і при такій кількості свідків. Але за те, шо Ви так приязно зі мною говорите, я готов повернути Вам украдене за помірну ціну. Гадаю, десять гульденів не надто велика для Вас сума...
— Ось тобі десять гульденів.
— Я візьму їх тільки тоді, як передам Вам срібло. А тепер хотів би Вам щось сказати. У Вас є довірені люди, ми могли б укласти угоду, так уже ведеться у світі, отже... Тільки тому, що Ви такий люб'язний пан добродій, Ви б могли платити нам певну суму... скільки б Вам було не шкода... щорічно... А ми б зобов'язалися... на слово чести... нічого не красти тут. Не пропало б навіть мотузки...
— Дай подумати. Скільки ви хочете?
— Скажімо п'ятдесят гульденів річно, — випалив Кирило, не довго й думаючи. — Не надто багато, на мою думку.
— Домовилися. Давай руку.
— Ось маєш. А у кого я забиратиму гроші?
— У мене.
— Це не надто багато, — повторив злодій знову. — Нам потрібні зараз грошенята. "Паша" має маленьку гарну любку і сподівається сина... Розумієте?
— Досить про те, — мовив я. — Випиймо краще вина. Я наповнив келихи і підняв до Кирила, котрий без церемоній, проте стримано й поважно цокнувся зі мною.
— За Ваше здоров'я і всіх у Вашому домі, — він випив до дна, рештки вихлюпнув угору, до стелі, і гримнув келихом по столу.
— Мені цікаво було познайомитися з тобою, Кириле.
— То як, є в мені щось незвичайне?
— Люди описують тебе огирем, — відповів я.
— А Ви побачили, що я просто людина, — сказав Кирило, похиливши голову. — Такий же жалюгідний, вразливий, нікчемний й нещасливий, яким тільки може бути чоловік.
— Ти нещасливий?
— А хіба Ви щасливі? Якийсь час ми мовчали.
— Чому ж тоді ти крадеш?
— Чому? — він розгорнув поли свого сіряка, зняв шапку і провів рукою по густому волоссю. — Ну що ж, Ви мене у кожному разі зрозумієте... Я не такий дурний та й не такий боягузливий, як інші. У цьому й криється усе. Мене до безумства доводить несправедливість у цьому світі, якого створив всезнаючий, всемогутній і вседобрий Бог, створив він і нас за своїм образом та подобою. Але один успадковує маєтки чи спекулює, або ж просто має щастя й купається у багатстві, а інший живе у злиднях. Та, власне кажучи, я говорю не щиро. Мене лютить, шо саме я повинен злидарювати, а чим я гірший від інших? Чому так є? Нам обіцяють допомогу та Боже благословення, тільки працюйте. О, чого я лишень не спробував, пане, і нічого з того. Я був селянином, боровся з градом, городніми опудалами та картопляними хворобами; я був солдатом, гендлював; я був кучером в одного графа, вивчив примхи вельмож; я працював у копальні, надихався випарів свинцю на Буковині, спробував щастя в соляних шахтах Калуша; гарував за поденну платню на полі; пішов у науку до муляра і впав з риштування; а тоді зробився .столяром-самоучкою; був якийсь час сторожем і навіть церковним півчим, але всюди невдачі, ляпаси і навіть голод, проте найдошкульнішими були насмішки. О, якого болю вони завдають, особливо, коли ти щирий і чесний. Доки маєш снаги смієшся, смієшся з усього, навіть у церкві, коли товстощокі служки обкурюють священика... Я всього спробував, усе робив, але проти бюрократів не попреш.
— Як це?
— Проти тих, я маю на увазі, хто має гроші.
— Ага.
— Саме так. Гроші — це щастя, гроші — це честь, гроші — це совість. Якщо ж ти бідний, то Й не старайся, все одно зостанешся лайдаком, хоч і зі шкіри випнися. І чому саме я повинен урешті-решт вдовольнятися босяцьким життям та сухим шматком хліба? А я ж знаю ціну і хатинці, вкритій червоною черепицею, з голуб'ятнею та пасікою, і корівці у стайні та коникові у конюшні, вмію поцінувати вродливу маленьку пухкеньку жіночку, а ше хотів би послати своїх діточок на науку, щоб вивчилися вони на священика чи якогось службовця. Чом би й ні? Але ж таки ні: гризи шкуринку, яку викинув інший, бийся зі свинями за їхнє корито, дай укинути своє дитя у воду і дивись, як за ним услід скочить твоя суджена. І що такого, коли твоє потомство потоплять, ніби сліпих кошенят?
Кирило розгарячкувався, його засмаглі, ледь впал і щоки вкрив яскравий рум'янець гніву, він зопалу налив собі двічі і щоразу одним духом вихиляв чарку.