Вона не пручалася і тепер вдоволено усміхалася, увесь смуток, здавалося, геть зцілували його повні червоні уста.
Минуло чимало часу, перш ніж дівчина зважилася перервати його пестощі зітханням.
— Ну, що тобі? — почав парубок. — Щось лякає тебе, гадаєш я так легко відчеплюся від тебе. Ну, ну, говори, моє мале зайча.
Сльози одразу ж бризнули їй з очей.
— Ось тільки сліз бракувало, — він ніжно взяв у руки її гарненьку голівку і поклав собі на груди.
— То ти ще кохаєш мене? — прошепотіла вона.
— Як же мені не кохати, — відказав хлопець. — Я закоханий, як той горобець, геть втратив голову.
— Але що буде зі мною, якщо... — вона запнулася і затулила личко руками. По її червоних вушках я помітив, як уся кров шугнула їй в голову.
— Чи ти перша, Касю? Нічого не бійся і не соромся. Хіба ж не створив нас Бог для любові, задовго до того, як він придумав священика, котрий мав би благословити нас? Не завдай мені болю, не надумай втопити дитя, бо це й моє дитя, Касю. За таке я міг би й убити, так сильно тебе кохаю.
— Але ж ганьба! — вигукнула дівчина. — Яка ганьба, Ставровський!
Ім'я мене не здивувало. Отже, переді мною був товариш Кирила, небезпечний злодій, якого називали Пашею, бо коло нього постійно вилося з десяток жінок. Він умів красти горді й невинні серця так само спритно, як коней, корів чи дрова на зрубах.
— Ти міг би мене порятувати, якби захотів, — вела своєї дівчина. — Якби захотів.
Паша почав реготати, але сміх той не був ні фривольним, ані зневажливим, як я сподівався, то був гіркий лютий сміх, що гострим лезом впився мені в душу.
— Послухай мене, Касю, — заговорив він згодом, і легковажну веселість на його обличчі змінила глибока поважність. — Хіба я обіцяв одружитися з тобою? Ну, скажи, обіцяв?
— Ні, — ледь видихнула вона злякано.
— Отож скажу тобі те, чого не казав ще жодній,— продовжував парубок м'яким, о, яким м'яким, ніжним і переконливим голосом. — Якби я міг узяти собі когось за жінку, то взяв би тільки тебе, тебе одну, жодну іншу, хоч ти й не маєш ні грунту, ні хати, ані корови, і я нічого не маю за душею, що належало б мені, та все ж я повів би тебе до священика, не вагаючись...
— Справді? — вона із замилуванням дивилася йому в очі.
— Справді, — відказав хлопець. — Але у мене... у мене вже є жінка, вона живе, я не можу її убити, аби обвінчатися з тобою під шибеницею.
— Ти маєш жінку?..
— Так, маю жінку.
— Тоді усе пропало, — промовила дівчина глухо, вона мов закаменіла. — Але якщо ти нас не покинеш, мене своє дитя, я буду спокійно виношувати його.
— Я не покину тебе, — твердо сказав Ставровський. — Якщо батьки виженуть тебе з дому, приходь до мене... я працюватиму для нас усіх...
— Працюватимеш, Ставровський, — сказала дівчина з докором.
— Так, буду красти! — вигукнув він мало не з глибини душі. — Красти! Хочеш стати жінкою злодія, є злодійською любкою, але бридишся самого злодійства... Що тут такого? Хіба не усі обкрадають одне одного? Чи не вкрали вони мені жінку, підсували на підпис усілякі векселі, доки не позбувся останнього клаптика землі. Весело жити й весело вмерти! Моя ж жінка тим часом носить соболине хутро, а на моєму ґрунті порядкує єврей, — він зареготав. — Мені тепер усе байдуже. Вони жили за мій кошт, тепер я поживу за їхній, і як тільки невірна зрадниця віддасть Богові душу, ти станеш моєю дружиною. Ну, усміхнися, мій зайчику. Я грабував їх щогодини, крав їхні набутки, худобу, їхніх жінок та дочок... Пашею мене назвали... А тепер я твій, і ти будеш жити, як султанша, а наше дитя — як принц із Арабії... Я покажу їм, хто тут господар!
— І справді не полюбиш іншої? — перепитала дівчина із сумнівом у голосі.
— Ти — моя жінка, — відказав Паша. — А інші... — він зневажливо змахнув рукою.
— Але ж ти не встоїш, — усміхнулася вона. — Вродливі жінки діють на тебе, як омана. Ти справжній паша.
— Так воно є, — вигукнув парубок, скочив на рівні ноги, підняв з землі камінець і пожбурив ним далеко в озеро. — Але для тебе я не пожалію свого життя, розумієш... свого життя, украду... украду місяць із неба під носом у Господа Бога для тебе... тільки для тебе. Ходи... не хили голови... смійся... стрибай... Ти злодієва любка... злодієва жона! Весело жити й весело вмерти!
Ми мали гостей, за півдня будинок перевернули догори дном, кухню на кілька хвилин залишили без догляду, і за цей короткий проміжок часу звідти зуміли поцупити велику частину коштовного сервізу, старовинне благородне родинне срібло. Ніхто не бачив жодної живої душі, котра б увійшла чи вийшла з подвір'я, та все ж підозра не торкалася наших челядників, усі вони прослужили понад двадцять років у маєтку і стали, як це у нас часто буває, більше приятелями, аніж слугами.
— Не хто інший, як Кирило побував тут, — запевнила кухарка.
—'Тільки він, — підтвердив кучер. — Найкраще було б поговорити з ним самим.
Ніхто із челяді навіть не припускав, шо його самого можуть запідозрити у злочині.
Отож я вирішив податися просто до єврея-шинкаря, якого повсюдно вважали за укривача тих крадіїв.
— Скажи Кирилові, шо сьогодні ввечері, о восьмій, я буду тут. Хочу з ним поговорити, — виклав я без передмов мету свого приходу.
— Про що ви хочете з ним говорити? — запитав шинкар, ніби й байдуже.
— Він украв наше срібло.
— Хай мене Бог покарає! — репетнув єврей.
— Він тебе й так покарає, потерпи лишень трохи, продовжував я. — Але сьогодні ввечері я хочу побачити у тебе Кирила, розумієш. Я заберу у нього срібло, з тим сервізом пов'язані дорогі нам спомини...
— Я нічого не розумію з того, що ви тут говорите, милостивий пане, — сказав єврей з незворушним супокоєм. — Але з Кирилом ви зустрінетеся.
— Отож о восьмій.
— Слухаюсь.
Коли я перед восьмою увійшов з туманної пітьми осіннього вечора до скупо освітленої нафтовою лампою корчми, Хайка сиділа за лядою, єврей оперезався молитвенним паском і монотонним плаксивим голосом молився у кутку; за одним із зелених лакованих столів із вишуруваною посередині стільницею сидів чоловік, котрий при моїй появі підвівся і ввічливо, але без запобігання вклонився та так і стояв, не зводячи з мене погляду. Єврей мовчки вказав на нього.