Бідне хлопча знову вибухнуло нестримним плачем.
— З тих чотирьох, двоє коней було моїх, плямисту забрали, а за нею побігло й лоша. Один Бог знає, де вони зараз. Але я знаю злодіїв, я знаю їх.
— Невже Кирило?
— Ясна річ, Кирило, — вигукнув хлопець. — Ніхто інший, тільки Ставровський зі своєї бандою. Вони і яйце з-під квочки вкрадуть, і ґаздині льон з рук вирвуть.
— Якщо ти знаєш конокрадів, то чому не переслідуєш їх, замість того, щоб тут плакати?
— Усе даремно, пане. Надто пізно, — відказав малий зневірено. — Вони мають своїх помічників та укривачів. Єврей уже давно перевів коней через кордон до Росії, там їх продасть, я ніколи уже не побачу своєї плямистої кобили. О! Я не повернуся додому! Не піду до хати.
— Я можу піти з тобою, — запропонував я.
— Нащо?
— Поговорю з твоїм батьком.
— Не варто. Дякую вам сердечно.
— Чого ж ти боїшся, якшо не того, що будеш битий?
— Що то битий! — хлопець знову почав голосно ридати та гамселити себе кулаками по щоках. — Ойой! Моя плямиста! Моє лоша з білими копитцями! Бідолашна, як вона уміла дивитися на мене своїми великими чорними добрими очима, мов людина, як іржала, коли я говорив до неї, ніби й справді відповідала мені. Хто ж тепер буде красти для тебе буряки та годувати гарбузами? Ой, Господи, Боже мій, як крається серце, краще б я вмер, — він кинувся долі, притулився обличчям до вогкої землі та так і завмер.
Гострий непривітний вітер гасав просторами, павутинки бабиного літа тремтіли на стеблинках та гілках. Червінь та золото осени поволі пробивалися у густій зелені лісу. Це та пора, коли мисливець радо виходить у ліс та в поле із собакою та рушницею, а ввечері повертається з розпашілими щоками, радісний, втомлений та голодний, сідає біля каміна, в якому палахкотять дрова, і попиває чай з гарячого самовара.
До маєтку мені ще залишалася добра година ходи, а свіжий зелений гай так привітно кивав верхівками, що я свистом завернув свого англійського собаку і зайшов до шинку, який самотньо бовванів десь посередині між нашим селом та Тулавою. Навпроти трухлявих дверей стояв зелений лакований стіл з лядою, за лядою порядкувала єврейка у шляфроку з квітастої матерії та стрічкою на чолі із червоного шовку, обшитою богемськими камінцями та перлами. Перед нею четверо селян пили горілку з поіржавілих пугар-чиків. Усі повернули до мене голови, усміхнулися й привіталися, трохи знічено потупивши додолу очі. Вродлива єврейка першою глипнула відкрито на мене розумними блискучими карими очима.
— Може, пане добродію, налити чарочку токайського?
— Якщо Ваша ласка, Хайко.
Єврейка вийшла із зали, ліниво похитуючи стегнами.
Селяни вперто мовчали. Серед них був старий Гринь Яремусь, а ще Акентій Пров, зрілий парубок, та такий зрілий, полюбляла казати Хайка, аж готов був щомиті впасти до ніг першій-ліпшій красуні. Він був середнього зросту, вгодований, з обвислими щоками, безтурботними, веселими, блакитними очима, старанно зачісував волосся на свою лисину і носив сердак з тонкого синього сукна. Був там ще Ларіон Радзанко, молодий, вродливий і багатий ґазда, який по-батярськи насував овечу шапку на ліве вухо, покурював вишуканий жовтий турецький тютюн, і якщо не говорив, то без угаву насвистував якісь пісеньки. Четвертого я не знав. Отож ми всі затято мовчали, тільки Ларіон насвистував веселої коломийки. Увійшла єврейка, налила мені токаю, що мерехтів, немов бурштин, селяни ж цмулили свою пекучу горілку. Ніхто не зронив ані слова, тільки на брудній шибці бриніла остання літня муха.
Згодом увійшов до шинку господар з зашкарублими від товщу пейсами по обидва боки восково-жОвтого обличчя, у чорному кафтані, запорошених чоботях, і мовчки сів на припічок. Він не зводив із селян свого зловтішно-насмішкуватого погляду.
— Хочете почути новину, — почав він зухвало та виклично.
— Чом би й ні, — відказав Акентій Пров.
— Новини усім цікаві, — докинув Ларіон Родзанко і далі свистів собі.
— Я знаю, де коні, — мовив єврей.
— Що за коні? — запитав Гринь Яремусь, наче байдуже.
— Четверо коней та лоша, котрих украли вночі з пасовиська десь зо два тижні тому, — продовжував шинкар.
— То де ж вони? — не втерпів Акентій.
— Де ж їм ше бути, — втрутився старий хитрий Яремусь. — Продані за кордон, у Росію. І твій жеребець також. Не дозволяй євреєві морочити тобі голову.
— Що? — обурився шинкар. — Я нікому не морочу голови. Я бачив коней і бачив того чоловіка, котрий продав їх до Росії.
— Так, ти бачив коней, — відказав старий селянин спокійно, — і чоловіка, котрий їх продав, також бачив, бачиш його щодня, коли йдеш до води уранці, як велить тобі твій пророк, умити своє нечестиве лице.
— Що ти таке кажеш? — перепитав єврей, злісно примруживши очі.
— Оте й кажу, — відказав Гринь Яремусь, підступив до шинкаря, нахилився до нього, упершись руками в коліна та зазираючи у його неспокійні очиці. — Кажу, що знаю укри-вача та помічника так само добре, як і злодіїв. Вовчу шкіру у селі має тільки один, Ставровський, Паша. Це він украв коней з Кирилом та...
— Ну а помічник, котрий продав коней? — з незворушним спокоєм спитав єврей.
— Той самий, що продав мою корову на торговиці в Коломиї, і Ларіонові дрова, і крадене збіжжя...
— То хто ж він? — знову спитав єврей.
— Сам мусиш його побачити,— мовив старий і, хоч як шинкар упирався, потягнув його за масний комір кафтана до стіни, на якій висів уламок розбитого дзеркала.
— Ось, поглянь на нього! Подобається він тобі?
— Відпусти мене! — репетував єврей.
— Сьогодні ще відпущу, але наступного разу, може, й ні,— відказав старий похмуро, а розхристаний єврей, який не сподівався, що його відпустять, аж заточився під стіну.
— То дайте скаргу до суду, якщо знаєте конокрадів, — кричав єврей, люто плюючись на всі боки. — І не дражніть сатану. Подайте скаргу, подайте скаргу, кажу вам, а я заплачу за папір та писаря.
— Шкода чорнила, — махнув рукою старий Яремусь. — Але начувайся, аби ми самі не влаштували суд над тобою та тими...
— Що ви таке кажете, — затремтів єврей і, незважаючи на свою природну блідість, зблід іще більше, на якусь мить у нього побіліли уста, а бляклі очі метали блискавиці. —