Хлопський суд

Страница 19 из 20

Леопольд фон Захер-Мазох

Тієї ж миті, з брязкотом розбивши шибку, на ляду упав камінь.

— Що це таке? — крикнув Ставровський через вікно. — Хто кинув камінь?

— Ми не прийшли, щоб кидати у них камінням! — вигукнув Гринь Яремусь з докором. — Ми прийшли вершити суд.

— Ах, суд вершити, — Лапкович вийшов надвір, до Кирила. — Ви, денні злодії! Над ким?

— Над вами! — загуділа розпаленіла горба.

— Передусім над Кирилом, — почала Теодозія, ступивши наперед. — Над тобою, палію, вбивце, Каїне!..

— Це я вбивця! — спалахнув люттю Кирило.

— І злодій! — докинув Акентій Пров. — Це усі знають.

— Конокрад, — викрикнув й собі Гриць та погрозив маленьким кулачком.

Тим часом з корчми вийшла решта, а з ними Кася й єврейка. Шинкар, оперезавшись молитовним паском, ско-цюрТЗився за лядою й монотонним голосом співав покаяльні псалми.

— Отож, я — злодій, — запитав Кирило, з глузливим усміхом обернувшись до товаришів.

— Хіба не ти украв моїх корів? — почав Гринь Яремусь.

— Ясна річ, — відказав Кирило. — Хто ж іще?

— І моїх коней, — докинув Гриць, шарпаючи Кирила за рукав. — Кобилу й лоша.

— Правильно, хлопчику, кобилу з лошам, — гаркнув Кирило, вхопив малого, мов собача, за карк, і відкинув назад у юрбу.

— Так, то ми! Ми! — брали людей на глузи крадії.

— А хто забрав мою худобу, мого нового сердака, хто затопив мої посіви? Хто? — скавулів Акентій Пров.

— Ми! Ми! — відказували злодії.

— І підпалив мого млина, — заговорила Теодозія з заціпенілім спокоєм. — Пограбував мій посаг, убив мого чоловіка?

— Брешеш! — вибухнув Кирило і жбурнув у неї гітарою. Він увесь зблід, але потім змусив себе усміхнутися.

Тепер долинало з усіх боків:

— У мене вкрали моїх волів... моє збіжжя... мій урожай... моїх коней... моє полотно... мої вулики... — і щоразу, коли зринало питання, хто украв, злодії глузливо в один голос відповідали: "Це — ми, ми!"

Суддя й старійшина зібралися докупи, пошепотілися, а тоді Гринь Яремусь заговорив від імени громади:

— Ми присудили кожному по п'ятдесят ударів палицями, гадаю, цього досить. Кожен, крім того, відшкодує усі завдані збитки, а Кирило поверне Теодозії гроші та папери.

— Добре! Добре! Хай так і буде! — гаркнуло водночас сотнями голосів.

Вирок було винесено.

— Палиці! Відшкодування збитків! — не вгамовувалися крадії.

— Тільки наважтеся! — гукнув Ставровський.

— На Бога, згодьтеся! — мовив я до Кирила. Коло стискалося все тісніше.

— Тільки спробуйте підняти на мене руку, то побачите... — попередив Ставровський.

— Не підходьте до мене й близько, — мовив Кирило з загрозливою серйозністю. Його голос звучав здавлено і глухо.

— Опираєтеся? Одумайтеся, — застеріг засуджених старий Яремусь.

Ставровський, на якого водночас накинулося кілька селян, струснув їх долі одним рухом тіла, кинувся до шинку й одразу ж повернувся з ніжкою від ослона.

— Бачите? — крикнула люто Теодозія, — вони чинять опір!

— Назад! — гарикнув Кирило і розбив свою гітару на голові Акентія Прова, який саме нагнувся за каменем.

— Вони ще й б'ють мене, — зарепетував покривджений і кинув камінь у гурт крадіїв.

— Та шо там палиці! Що там відшкодування, — розпале-нілася Теодозія. — Я не погоджуюся з цим присудом. Хто убив Ларіона, мого чоловіка? Я звинувачую Кирила за пролиту кров. А кров вимагає крови!...

— Ти його вбив, Кириле? — запитав Яремусь, ставши поміж юрбою.

— Хто? Я?

— Хто ж крім тебе міг би це учинити? — не вгавав старий.

— Ну, бреши, збреши, якщо можеш, — наступала Теодозія на Кирила.

Кирило відвернувся.

— Він не може збрехати! — вигукнула Теодозія тремтячими устами. — Він — убивця. Кров Ларіона на ньому! — і вона схопила кривдника за горло.

— Відпустіть його, — застеріг Ставровський. — Розійдіться, бо інакше ...

— Ця жінка збожеволіла, — пробурмотів Кирило, намагаючись звільнитися.

— Послухайте лишень! Вони погрожують! Нахваляються помститися! — не вгавала Теодозія, аж хриплячи від люті. — Убийте їх на місці! Бо інакше не буде тому кінця! Кров за кров!

— Убийте їх! — репетував Гриць, схожий на блаженного зі Старого Завіту, з розчухраним волоссям та із закоченими білками очей.

— Убийте їх!

— Убийте їх! — лунало із сотень горлянок. — Убийте їх! Теодозія першою підняла на Кирила сховану головешку,

яку вона принесла зі згарища. її очі пломеніли жадобою крови.

Водночас уся розлючена юрба, озброєна палицями, балками, кийками та камінням, кинулася на засуджених.

— Боягузи! Сто на одного! — пробився голос Кирила крізь ревисько юрби.

Я ще бачив, як вони повисли на ньому, звалили його долі, бачив, як Кася упала в юрмовищі на коліна, чув її благання про милосердя: "Згляньтеся заради мого бідного дитяти!" Потім її струтили ниць, вона спробувала підвестися, але впала знову і боролося, мов левиця, прикриваючи своїм тілом коханого, батька своєї дитини.

— Криваві пси! — крикнула вона. — Криваві пси! Дикі звірі!

Бійка розгорілася, летіло каміння, єврея висмикнули з побоїща.

Я кинувся у юрмисько, щоб рятувати нещасливців, але Гринь Яремусь та інші втримали мене силою і заштовхали за корчму.

— Пустіть мене! — пручався я.

— Йдеться про Ваше життя. Хочете його загубити через якихось збуїв, — суворо дорікнув мені старий. Ураз галас стих.

— Усе скінчилося, — мовив Яремусь і відпустив мене.

Коли ми повернулися, семеро убитих крадіїв лежало перед шинком у червоній калюжі крови, єврей разом з ними. Жахлива картина. Кирилові очі грізно зорили навіть у смерті, кулаки він так і не розтулив.

Гриць вклякнув коло нього, приставивши вухо до його грудей.

— Холодний, — мовив тихо, звертаючись тільки до Тео-дозії. — Навіть серце не б'ється.

Теодозія дивилася на нього з глибоким, жорстоким задоволенням.

— Що ви накоїли? — запитав я приголомшений.

— Вершили суд за Старою Правдою.*

— Над винними і невинними, — і я показав на Касю, яка лежала на тілі Ставровського, геть уся заюшена кров'ю, русі коси злиплися в одну почорнілу грудку.

— Мертва? — запитав старий.

Одна з жінок, що клопоталася біля неї, ствердно хитнула

головою.

— А вона ж мала стати матір'ю.

— Тим ліпше... — пробурмотів Акентій Пров. — Коли нищать хижаків, не щадять і потомство. Так буде ліпше...

З німецької переклала Наталя Іваничук