— Коли це знову тепер нам випаде "крумплі пуцоліть"?
І гляне при цьому з лукавим прижмуром ока на Артеменка, котрий відповість жартунові поглядом степлілим, повним присмути і вдячності.
Та це згодом, поки що ж у цій затишній мадярській хаті панує ідилія.
Після вечері, коли хлопці, причепурившись, якісь мовби очищені й відмолоділі, вільно порозстібавши коміри гімнастерок, негучно заведуть біля печі своїх далеких домашніх пісень, тоді знову край столу буде видно юну пару, що, схилившись голова до голови, знайшла собі ще одне, дороге для душі заняття. Дівча розіклало папір і, водячи олівцем, щось пробує розтлумачувати нашому другові, раз у раз чутиметься звідти її стишене й жагуче "тудом", "нем тудом" (розумієш, не розумієш), потім олівець опиниться в Артем енковій руці, і тепер уже він щось жваво малюватиме на папері, показуючи намальоване Пірошці. Коли потягнеться тонюсінька голуба жилка на папері, так і знайте, що то струменить ота його історична річечка, яку він мовби дарує зараз Пірошці:
— Оце і є вона, красунечка наша степова!..
Уявляємо й ми її, то ледь помітну, то давню, повноводу, де коні пливуть, і вся вона між берегами від кінноти кипить!
Якщо ж там з'являться з-під олівця дерева з кучерявими кронами, то треба розуміти, що то розкинувся колгоспний сад, чиї перші квартали Іван разом з батьком насаджував перед війною у себе в степах.
— Тудом, тудом, ка-ра-шо!..— щебече дівчина біля нього, щораз наново розквітаючи. "Тудом", тобто вона збагнула, дотямлює, чим Іван займався в житті і чим зараз живе в своїх мріях. З півнатяку Пірошка вловлює бистрим оком суть його малювань, і їм обом так радісно стає, що знайдено спільну мову,— нікому, певне, не вдається так швидко й безпомильно порозумітися між собою, як закоханим!
В щасливому забутті зайняті вони біля столу своїм малюванням, перебувають обоє в цілковитому безчассі, бо час, як відомо, для закоханих перестає існувати. Одначе грізний, наповнений темрявою простір за вікном не зника, глухі, віддалені погуки плацдарму, вони не забувають про нас, і ось настає вже та мить, коли, як посланець самої темряви й небезпек, вбігає до хати зв'язковий,— він скаже нам те, що треба сказати. І на півслові урветься недоспівана пісня, всі ми схоплюємось, і Йван, сахнувшись від столу, звично накидає на плечі просушену свою шинелю, затягує ремінь, а Пірошка, сполохано занімівши в кутку, розширеними від жаху очима стежить за кожним рухом юнака.
Прощай, хата, тепла, привітна!
З порога пірнаємо в темряву, в мокву, під низьке, важке небо плацдарму.
Дівчина, вибігши навздогін, ще якусь хвилю стоїть на веранді, вкрай розтривожену постать її, тонку й стебелясту, в довгій рясній спідничині, шарпає вітер, Артеменко, озирнувшись на ходу, уже від колодязя з журавлем догукне шарпким, зболеним голосом:
— Іди вже, Пірошко, йди!
Тобто до хати вертайсь, щоб не застудилась,— здорова будь та чекай, доки він, місячи своєю кирзою осоружну багнюку плацдарму, знов повернеться сюди домальовувати Калку та свій ефемерний сад.
Зі скляним тріском під ногами тріщить прихоплена нічним морозом грязюка, чавимо її своєю кирзою, за кожним кроком вириваємо з чоботом цілі пуди землі і нахнюплено чвалаємо в темряву, під небо, що дедалі ніби нижчає і в якому, замість зірок, лиш мертві спалахи ракет з'являються далеко десь, над нейтральною, чи навіть ближче, над переднім краєм, над розкислими тими окопами, де зараз хлопці дубіють в льодяній воді, ждучи нашої підміни.
Як для війни, на плацдармі порівняно тихо, він мовби пустельний. Однак Артеменко знає, що вся ця тиша й безлюддя оманливі, бо якщо батареї — то десь вони між пагорбами, в складках місцевості, якщо люди, то вони по траншеях, по бліндажах. Полки трьох гвардійських дивізій зарились тут по окружності в землю, тисячі очей з-понад брустверів день і ніч чатують передній край та нейтральну зону, в глибині душі сподіваючись, що, може, тут, в цих багнистих полях, і війна стоклята закінчиться, станеться, може, навіть так, що цей плацдарм буде для них завершальним, і постріл останній на землі пролунає саме тут, на плацдармі, після чого настане тиша свята, всепланетарна.
З такими думками визиркуватиме вранці Артеменко з окопу, бачитиме за полями знайомий, з потемнілою кірхою Камендін, де зосталася Пірошка, чия усмішка світить йому аж сюди.
А ген далі, за річкою, гори хмурять гранітні лоби, поглядаючи на плацдарм. Скелясті верхогір'я де-не-де ще рябіють плащ-накидками останнього, досі не зітлілого снігу. Авіації нема — низьких сутенястих хмар літакам не пробити. Зрідка серед полів снаряд вибухне. Клубок диму з'явиться, і одразу ж вітер звіє ту дику нічийну кульбабу війни.
Від села хтось безстрашно поїхав у глиб плацдарму на змучених своїх коненятах,— пустився саньми; хоч на дорозі там зараз більше грязюки, ніж снігу. О, якби й справді тут останній постріл гвардійцям пролунав! В одну мить всі оті гори заквітли б, і перетомлені ми, піднявшись із брудних своїх окопищ, як ангели, полинули б у голубі небесні сфери, щоб там, опинившись у недосяжності, після всіх безсонних ночей нарешті виспатись на білих пуховиках хмар!
Пірошка, вона зараз була наче поруч, невідступно панувала в Артеменкових думках, в його окопних ночах. Хіба міг думати солдат, що плацдарм його так ощасливить? Хіба міг передчути Іван, де й кого покохає, хіба міг знати, що явиться йому таке яснолике дівча за темним оцим Гроном, нічим не схожим на його степову Калку? В далекім краю зустрів своє перше кохання, у чужинецькім селі, де купи ящиків з боєприпасами по дворах, де лунають у хатах жарти гвардійські та дзвенить хвилюючий сміх молодих мадярок. А втім, передчуття чогось незвичайного Артеменко носив у собі постійно, і ось воно сталося. Сам незчувсь, як зародилось, зазоріло кохання, бо хіба ж не так зветься оцей стан постійної піднесеності, щасливої наповненості душі, стан, в якому він на плацдармі весь час перебуває.
Ах, плацдарм! Що Артеменкові зараз всі ці небезпеки, і мертві ракети ночами над нейтральною, і холоднеча та бруд окопний, адже це зморне, нестерпне стояння не вічне, адже трохи ще потерпи, і дадуть підміну, і ти з переднього краю знову з'явишся там, де на порозі, тебе зустріне розшаріла, сяюча Пірошка.