Вони стояли з боків траншеї, обличчям до обличчя, і спочатку Гаґ тріумфував, що йому вдалося викликати це холодне світіння у зазвичай до відрази добрих очах великого лукавця, а потім раптом зі здивуванням та обуренням виявив, що світіння це зникло, і знов у нього, сатани, усмішечка, і очі знову примружились по-батьківськи, зміїне молоко! І раптом Корній фиркнув, зареготав, поперхнувся, закашлявся, знову зареготав і закричав, розвівши руки:
— Кіт! Ну кіт і кіт! Дикий… Ду-умай! — сказав він Гаґові й постукав себе по потилиці. — Думай! Мізками ворушити треба! Невже ти тут дарма п'ятий тиждень стирчиш?
Тоді Гаґ різко повернувся і пішов у степ.
— Думай! — востаннє долинуло до нього.
Він ішов, не дивлячись під ноги, провалюючись у байбакові нори, спотикаючись, дряпаючи щиколотки колючками. Він нічого не бачив і не чув довкола, перед його очима стояло посічене зморшками землисте обличчя з безмірно стомленими, почервонілими очима, і в вухах лунав хрипкуватий голос: "Шмаркачі! Мої вірні, непереможні шмаркачі!" І ця людина, остання рідна людина, що залишилася живою, зараз десь рятувалася, переховувалася, мучилася, а її цькували, полювали на неї, як на скаженого вовка, смердючі орди обманутих, куплених, осатанілих від страху дикобразів. Бидло, потолоч, покидьки— без честі, без слави, без совісті… Брехня, брехня, не може цього бути! Лісові єгері, гвардія, десантники. Блакитні Дракони… що, вони теж продалися? Теж покинули? Таж у них нічого не було, крім Нього! Вони ж жили тільки для Нього. Вони помирали за Нього! Ні, ні, брехня, нісенітниця… Вони взяли його у сталеве кільце, наїжачилися багнетами, дулами, вогнеметами… це ж найкращі бійці у світі, вони розженуть і роздушать оскаженілу солдатню… О, як вони будуть їх гнати, палити, втоптувати у багно… А я — сиджу тут. Кіт! Паршиве щеня, а не Кіт! Підібрали бідолашненького, вилікували лапку, стрічкою прикрасили, а він знай собі махає хвостиком, молочко тепленьке хлепче і все примовляє "слухаюся" і "так точно"…
Він спіткнувся й упав усім тілом у колючу, суху траву і залишився лежати, затуливши голову від нестерпного сорому. Але ж сам! Сам-один проти всієї цієї махини! І хлопці, друзі мої в цьому лукавому пеклі, замовкли, котрий день не озиваються, ні рядочка, ні літери — може, їх уже й у живих нема… а може, здались? Невже ж я нічого не можу?
Він трусився як у лихоманці під пекучим сонцем, у мозку виникали, кружляли, проносились геть неможливі, неймовірні способи боротьби, втечі, звільнення… Весь жах був у тому, що Корній, звичайно ж, сказав правду. Недарма працювала його машина, недарма з'їхалися, сповзлися, злетілися сюди всі ці чудовиська з невідомих світів — зробили свою справу, розорили країну, занапастили все найкраще, що в ній було, обеззброїли, обезголовили…
Він не почув, як підійшов Драмба, але спітнілій спині під розпеченою сорочкою стало прохолодно, коли тінь робота впала на нього, і йому полегшало. Все ж таки він був не один. Він ще довго лежав долілиць, а сонце рухалось небом, і Драмба безшумно рухався поруч, оберігаючи його від спеки. Потім він сів. Голі ноги були посмуговані колючками. На коліно вистрибнув коник, безглуздо втупився зеленими крапельками очей. Гаґ гидливо змахнув його і завмер, роздивляючись руку. Кісточки пальців були обідрані.
— Коли це я? — промовив він уголос.
— Не можу знати, пане капрале, — відразу ж відгукнувся Драмба.
Гаґ оглянув другу руку. Теж у крові. Землю-матінку, значить, молотив. Породженницю всіх цих… спритників. Молодець Кіт. Тільки істерики мені й бракувало. Він озирнувся в напрямі будинку. Зелена хмарка ледь виднілася на горизонті.
— Багато зайвого я сьогодні напатякав, от що… — сказав він повільно. — Дикобраз ти, а не Кіт. Відлупити тебе нема кому. Погрожувати надумав, шмаркач… Ось чому Корній зайшовся…
Він поглянув на робота.
— Рядовий Драмба! Що робив Корній, коли я пішов?
— Наказав мені стежити за вами, пане капрале.
Гаґ гірко усміхнувся.
— А ти, звичайно, підкорився… — Він піднявся, підійшов до робота впритул. — Скільки тебе вчити, бовдуре, — прошипів він люто. — Кому ти підпорядковуєшся? Хто твій безпосередній начальник?
— Капрал Гаґ, Бійцівський Кіт його високості, — відкарбував Драмба.
— То як же ти, дикобразе безмозкий, можеш підкорятися ще комусь?
Драмба помовчав, потім сказав:
— Винуватий, пане капрале.
— Е-ех… — промовив Гаґ безнадійно. — Гаразд, бери мене на плечі. Додому.
Будинок зустрів його незвичною тишею. Будинок був порожній. Полетіли стерв'ятники. На падло. Гаґ передусім скупався в басейні, змив кров і пилюку, ретельно зачесався перед дзеркалом і, перевдягнувшись у свіже, рішуче рушив до їдальні. На обід він запізнився, Корній уже допивав свій сік. Він з удаваною байдужістю поглянув на Гаґа і знов опустив погляд у папку, що лежала перед ним. Гаґ підійшов до стола, кашлянув і промовив стиснутим голосом:
— Я поводився неправильно, Корнію. (Корній кивнув, не підіймаючи очей.) Я прошу у вас вибачення.
Говорити було неймовірно важко, язик ледве ворушився. Довелося зупинитися на секунду і міцно стиснути щелепи, щоби привести себе до ладу.
— Звичайно ж, я… я робитиму все так, як ви наказуєте. Я був неправий.
Корній зітхнув і відсунув від себе папку.
— Я приймаю твої вибачення… — Він побарабанив пальцями по столу. — Так. Приймаю. Щоправда, на жаль, я винуватий більше за тебе. Та ти сідай, їж…
Гаґ сів, не зводячи з нього настороженого погляду.
— Розумієш, ти ще молодий, тобі багато чого можна пробачити. Але я! — Корній потрусив у повітрі розчепіреними пальцями. — Старий дурень! Все-таки в моєму віці і з моїм досвідом час би вже знати, що є люди, які можуть витримати удар долі, а є люди, які ламаються. Першим розповідають правду, другим розповідають казки. Так що ти також прости мені, Гаґу. Давай-но постараємось забути цю історію. — І він знов узявся за папери.
Гаґ їв якесь місиво з м'яса й овочів, не відчуваючи ні смаку, ні запаху, наче вату жував. Вуха його палали. Дурниця якась знову виходила. Над усе хотілося закричати і торохнути кулаком по столі. Годі робити з мене щеня! Годі! Мене ударами долі не зламаєш, зрозуміло? Ми не з іржавого заліза!.. Це ж треба, як повернув, знову я всюди дурень… Гаґ налив собі у склянку кокосове молоко з оплетеної сулії. Взагалі кажучи, я й справді дурень. Він зі мною як із мужчиною, а я — наче баба. От і виходить — щеня і дурень. Не хочу про це думати. Не треба мені твоєї правди, не треба мені твоїх казок. Тобто за правду тобі, звичайно, дякую — я зараз хоч зрозумів, що чекати більше нема чого, що час діяти.