За дробовик мене відшмагали віжками, бо пояснити, навіщо він мені був потрібен, я не міг. Розповідати правду я навіть не пробував — просто вигадав якусь довгу історію про те, як ганявся за кабаном. Батько сказав, що кабани у нас взагалі не водяться, та я й без нього це знав. Словом, мені перепало добряче.
Другого дня я повернувся на те ж саме місце і знову шукав цю лисицю. Наступного дня — знов. Я шукав і шукав, кінець кінцем я вже просто думав, як би мені взагалі знайти будь-яку лисицю, але для мене це завжди була та сама лисиця. Патронів я не мав, але шукав і чатував далі. Потім якось уночі, лежачи в постелі, я з годину проплакав від того, що все це так важко і так загадково, а ранком узявся за вудки — ловити двадцятифунтову тріску.
На річці Малий Муррей є кілька таких місць, де особливо добре ловиться тріска, і всі вони були мені відомі. Найкраще місце — біля хати старого Роя Кармайкла. Рой спорудив собі хату з парового котла. Перед хатою, з боку річки, стояла хвіртка, що її у свій час він приволік з якогось старого церковного двору, хоч на паркан не було й натяку. Хвіртка була з клямкою, на якій значилось: "Вдома", "Немає вдома". Коли Рой ішов кудись чи повертався, він завжди відповідно повертав клямку. Він зробив на березі східці до самої води і завжди — взимку, коли вода прибувала, і влітку, коли річка міліла, — відзначав на них рівень води залізним кілочком. До цього кілочка я примостив свою вудку, і саме тоді, коли я чіпляв на гачок беззубку, старий Рой власною персоною спустився до річки по воду.
— Чому ти не ловиш на черв'яка? — запитав він.
— Я вже, напевно, у наших місцях всіх черв'яків перевів, — відповів я йому.
— А ти б пішов у міський свинарник.
— Туди мені не можна з'являтися. Мене вже там раз спіймали, коли я порпався між камінням, яким вимощене подвір'я.
Рой був худий і старий. Сиві вуса лізли йому прямо в рот. Іноді без усякої причини він раптом починав сміятися. Ось і тепер він засміявся.
— Що поробляє твій старий, Едгаре?
— Поїхав у місто продавати дрова, — відповів я.
— Тобі, мабуть, не до смаку, що в місті всі з нього сміються?
Я не знайшов, що йому відповісти, і замість цього запитав, чому він живе в паровому котлі.
— Двадцять років я прожив над цим котлом, — пояснив він. — А тепер ось живу в ньому. Кращого котла на жодному річковому пароплаві не знайдеш. Тепер таких уже не роблять. Коли б старенький "Ренг-Денг" не наскочив на Стрілку, він ще й досі ходив би тут з цим котлом.
Усе це я вже знав. Старенький "Ренг-Денг" був колісним пароплавом, на якому Рой намагався одного разу пройти вгору по Малому Муррею. Біля мису пароплав наскочив на мілину і потім затонув. Старий Рой був на ньому капітаном. Він залишився в наших місцях, сподіваючись підняти пароплав з дна річки, але "Ренг-Денг" зовсім розвалився, і Рою пощастило врятувати тільки котел. От він і поселився в ньому тут, на березі. Все це сталося дуже давно. Якось я запитав його, чому він не став капітаном іншого пароплава. Але він, замість відповіді, підняв із землі суху головку соняшника і шпурнув нею в мене, отож більше я його про це не питав. Мій батько пояснив мені, що після тієї аварії він ніде вже не міг влаштуватися. Власники загиблого пароплава заявили, що Рой наскочив на мілину тому, що був п'яний. Відтоді Рой ніколи не пив, щоб довести, що того дня він зовсім не був п'яний.
— Котел, бач, дводюймовий, — похвалився тим часом Рой.
— Еге ж, стінки в нього товсті, — погодився я.
— І хоч би де-небудь прогорів. От ходімо зі мною. Я тобі покажу.
Він мені вже й раніше це показував, але я все-таки закріпив вудлище каменем і пішов за Роєм. Він пройшов у хвіртку й повернув клямку на "Вдома". Потім відчинив важкі металеві дверцята топки і, зігнувшись, проліз усередину. В котлі було безліч усяких речей, зроблених здебільшого із старих бляшанок. Підлога була дощана, а скрізь стояли різноманітні годинники в бляшаних корпусах. Тут-таки були й горщики для квітів, вставлені в бляшанки з відігнутими краями, бляшанка з вирізаним боком правила за піч, і навіть ліжко являло собою декілька збитих разом бляшанок з-під гасу. Все було пофарбоване червоною фарбою. В одній із стінок був вийнятий цілий лист, і таким чином утворились двері до прибудови, яку сам Рой спорудив із старих дощок. У стінках виднілися дірки в тих місцях, де раніше були труби,
Рой сунув мені в руки кувалду і сказав:
— Ану, вдар. Бий куди хочеш.
Я зовсім не хотів бити. Бо, коли я вдаряв по стінці котла, всі речі з полиць падали на підлогу. Але він наполягав:
— Бий куди хочеш.
Я вибрав вільне місце, уперся міцніше босими ногами в підлогу і щосили вдарив по котлу. Кувалда відскочила від залізної стінки, і все з гуркотом попадало на підлогу.
— Дужче! — кричав Рой. — Спробуй в іншому місці!
Я ще раз ударив у те ж саме місце, але дужче.
— Тобі скільки років? — запитав Рой розлючено.
— Одинадцять.
— Невже ти не можеш сильніше вдарити?
— Розмахнутися ніде.
— Як це ніде? А знаєш, що може скоїтись, коли ти почнеш вистукувати котел для перевірки і так слабо битимеш, що не помітиш прогорілого місця? Ударить струмінь пари, і все розлетиться вщент. Давай сюди кувалду. Ось поглянь.
Старий Рой розмахнувся і вгатив кувалдою об стінку котла. Все затряслося. Забряжчали бляшанки. Він ударив ще раз — в інше місце. Все попадало і з гуркотом покотилося по підлозі. Відкидаючи ногами бляшанки, Рой підійшов до заднього днища і вдарив у нього. Він грюкав у днище, поки не знесилів.
— От бачиш, — сказав він. — Як новенький.
Рой весь тремтів: все-таки він був уже старий.
— Що ж тепер з усім цим робити? — Я вказав на бляшанки, що валялися на підлозі.
— Все це — мотлох, — сказав він. — Єдина цінна річ тут — котел.
Потім ми вибрались надвір і спустилися земляними східцями до води.
— А що ти ловиш? — запитав він.
— Велику тріску, — відповів я. — Двадцятифунтову.
— Раніше ти ловив лящів.
— То раніше. А тепер мені потрібна велика тріска.
І я розповів Рою про Тома Вудлі, про лисицю і про тріску.
— Тобі траплялася тріска останнім часом? — поцікавився я.
— Ні. Тільки окуні. В цій річці більше нічого й немає. Самі жовтопузики.