— Ні, втричі!
— Ні, вдвічі!
— Утричі!
— Удвічі!
Починається сварка, але ненадовго: скоро вони знову помирилися.
8
Хто молитиметься перед амвоном? Хто читатиме молитву "Кол-нідрей"? Певна річ, мій брат Еля. Хоч правда, кантором він ніколи не був, але ж його батько був кантором, і знаменитим кантором. Голос в нього є, читати він уміє. Що вам ще потрібно? А до того наш товариш Пиня посприяв, щоб усі навіть просили мого брата Елю читати молитву. Він пустив чутку по всьому пароплаву, кожному сказав по секрету на вухо, що отой молодий з рудою борідкою (Еля) — надзвичайний співак. Молитви він співає — тс-с! Ну, а коли ще його підтримає своїм сопрано братик, отой жевжик (це він має на увазі мене), то у нас буде такий судний день, що сам бог і люди нам позаздрять!..
Хоч як благав Еля, щоб йому дали спокій, хоч як божився, що ніколи зроду не молився перед амвоном у свято, нічого не допомогло. Його мало не силоміць поставили перед амвоном (кругленький столик, вкритий білим простирадлом), а мене Пиня просто взяв за вухо:
— Іди, жевжику, до роботи!
І ми почастували пасажирів таким "Кол-нідрей", яке вони пам'ятатимуть довіку.
9
Пам'ятатимуть вони не так ту молитву, як плач жінок і чоловіків. Спершу вони тільки кректали, зітхали, сякали носи. Потім почали витирати очі, потім — тишком плакати, далі — щораз голосніше й голосніше, а потім уже тужити, лементувати і непритомніти. Пригадали, що тільки рік тому всі вони жили у себе вдома, кожен молився у своїй синагозі, на своєму постійному місці, із своїм молитовником. Слухали свого кантора, своїх півчих. Тепер вони скитальці, переслідувані і гнані, мов ті вівці, що їх ведуть на заріз. Набилися у пароплаві, як оселедці, дихати не можна.
Уявляєте собі, що було, коли навіть причепурені пасажири з вищих класів, з блискучими циліндрами на головах, не могли стриматись і витирали шовковими хусточками ніби піт з лоба. Але я добре бачив сльози на їх очах.
Смуток був такий великий, що навіть стюардси і матроси шанобливо стояли осторонь і спостерігали, як євреї убралися в біле, стоять без черевиків, у самих шкарпетках *, похитуються, плачуть і тужать,— певно, їм дуже гірко на серці.
Мій брат Еля співав, як соловей. Я допомагав йому. А там, у куточку, поміж жінками, стояла наша мама у святковій шовковій хустці з молитовником у руках і обливалася слізьми.
Мамі сьогодні добре, краще не може бути. Сьогодні її день.
10
Уранці ми постаралися прокинутись трохи раніше, щоб вчасно прочитати ранкову молитву. Але з цього нічого не вийшло. Неможливо було не те що молитися,— не можна було встояти на ногах, а підійти до амвона і поготів. Було темно в очах. Ми не пізнавали одне одного. Спротивило саме життя. Погано, погано до смерті. Так, ми помираємо.
Що сталося? Тепер я стомлений. Розповім вам наступного дня.
II. Р03ВЕРЗЛ0СЯ МОРЕ 1
Я почав вам розповідати про неприємність, яка спіткала нас уранці судного дня на пароплаві "Принц Альберт". Це була велика неприємність. Ми її пам'ятатимемо до самої могили.
Ще вночі одразу після молитви "Кол-нідрей" край неба з'явилася якась хмарка, чорна густа хмаринка. Раніш за всіх помітив її мій товариш Мендл. Бо коли ще всі були внизу, плакали й читали псалтир після "Кол-нідрей", ми, я і Мендл, прогулювалися по "Принцу Альберту". Потім забралися в куточок і мовчки сиділи. Було тихо, тепло і хороше на серці. Тільки трохи сумовито. Що саме думав Мендл — не знаю. Я думав про бога, що сидить там, на небі. Який він мусить бути великий, коли все йому тут належить! І що він собі думає, коли слухає, як стільки євреїв читають псалтир, славословлять його і виливають перед ним серце? Мама каже, що він усіх бачить і чує. І геть усе знає. Навіть те, що я в цю хвилину думаю. Коли так, кепські справи, бо я оце тільки-но подумав про смачне яблуко, про солодку грушу і хоч про ковток води. Холодної води. Через оту картоплю пече всередині. А пити не можна. Хто дозволить собі пити воду в судний день після "Кол-нідрей"? Мй брат Еля вб'є мене. Він хоче, щоб я постався аж до вечора другого дня. Мама каже: "Побачимо". Тим часом вона шукає мене по всьому пароплаву і не може знайти. Один з матросів показує, що онде в куточку ми сидимо — я і мій товариш Мендл. Вона гукає:
— Мотл! Мотл!
— Що таке, мамо?
— Як то що таке? Іди спати! Завтра треба рано вставати. Забув? Свято ж...
Мені не дуже хочеться, але треба йти.
2
Вранці, коли ми прокинулись, усе небо було вже нахмарене. Море страшенно гнівалось. Хвилі підіймалися вище пароплава, кидали "Принца Альберта", немов тріску чи іграшку. Матроси, як миші, бігали туди й сюди. Стюар-дси трималися за поручні. Пасажири ходили впритул коло стін і падали майже на кожному кроці. Раптом линула злива. Грім гуркотів безперестанку. То бог у страшному гніві їде на своїй колісниці. І це в судний день... Одна блискавка за одною освітлюють чорне небо. "Принц Альберт" крекче, хитається туди й сюди, вгору і вниз. А дощ періщить. Що це? Новий потоп? Але ж господь заприсягнувся, що потопу вже ніколи не буде на землі... *
— Море розверзлося,— каже мій брат Еля. А наш товариш Пиня притакує:
— Це правда, море розверзлося...
Уперше чую, що вони обидва кажуть одне і те саме. Слова "розверзлося море" всім прийшлися до вподоби.
Раз у раз підводиться хтось із пасажирів, дивиться навколо і каже, що справді розверзлося море. Потім якось чудно відбігає набік, вибльовує все, що їв протягом місяця, і більш його не видно...
Про судний день і молитви ніхто вже не згадує. Забули всі навіть, на якому світі живуть.
З
В нашій сім'ї почин зробила Бруха. Вона почала репетувати, що помирає! Потім заходилася на всі заставки лаяти мого брата Елю. Навіщо він умовив її поїхати до Америки? Вона знала наперед, що Америка — це Сибір. Гірше від Сибіру! Сибір — це золото проти Америки!.. Мама захотіла заступитися за свого сина. Вона почала доводити Брусі, що людина повинна все зносити, бо то господня воля. Адже в біблії написано... Але вона не змогла докінчити, що там написано в біблії, бо їй враз стало погано. На неї дивлячись, знепритомніла дружина нашого товариша Пині — Тайбл. Тут Пиня виступив із промовою: