Аж ось заходить мама. За нею лікар, веселий, чорнявий лікар, з великими вусами. Він вітається зі мною, як із старим, добрим приятелем, частує мене щиглем у живіт і весело звертається до тата:
— Маєте гостя на свято? Вітаю вас з вашим гостем!
— Спасибі! — каже мама і моргає лікареві, щоб той оглянув хворого та щось прописав йому. Чорнявий лікар навстіж розчиняє вікно і гнівається на мого брата Елю, бо той завжди зачиняє вікна.
— Я вам тисячу разів казав, що вікно любить, коли його не зачиняють!
Мій брат Еля моргає на маму, мовляв, мама винна: вона не дозволяє відчиняти вікна, боїться за тата, щоб вія, крий боже, не застудився. Мама моргає лікареві, щоб той нарешті оглянув хворого і щось прописав йому. Чорнявий лікар виймає годинник, великий золотий годинник. Мій брат Еля аж прикипів поглядом до лікаревого годинника. Лікар це помічає.
— Хочете знати, котра зараз година? Без чотирьох хвилин пів на одинадцяту... А скільки на вашому?
— Мій годинник попсувався,— відповідає мій брат Еля і дивно червоніє від кінчика носа аж по вуха.
Мама не може всидіти. їй хотілося б уже, щоб оглянули хворого і щось йому прописали... Проте лікар має час. Він розпитує маму про сторонні речі: коли весілля мого брата? І що каже кантор Герш-Бер про мій голос? У мене мусить бути, каже він, гарний голос. Голос — це спадкова річ. Мама не тямиться! Раптом лікар повертається разом із стільцем до хворого тата, бере його за сухорляву гарячу руку:
— Ну, канторе, як святкуємо сьогодні?
— Хвалити бога! — відповідає йому тато з посмішкою мерця.
— А саме? Менше кашлялось? Добре спалося? — запитує лікар і нахиляється до нього дуже близько.
— Ні! — відповідає тато, ледве переводячи подих.— Навпаки... кашляю я часто... а сон мене якраз не бере... Але, хвалити бога, п'ятидесятниця... Таке свято... І гість... Гість на свято...
Погляди всіх звертаються до "гостя", а "гість" дивиться на долівку, і думками він надворі, десь біля колод, біля будяків, що колються, біля смілки, що лопається, біля сусідової телички з розумними очима, яка вже стала "скотиною", біля річки, що дзюрчить там, під горою, а то зовсім у високій, широкій, голубій шапці, що прозивається небом...
8
Сметана, яку наша сусідка, гладка Гіеся, позичила нам, стала в пригоді. Я і мій брат Еля відбули молочний обід, вмочаючи вдвох свіжий калач у блюдечко з холодною сметаною. Це було таки зовсім непогано. "Шкода тільки, що мало",— зауважив мій брат Еля, який був того дня в дуже гарному настрої і такий добрий, що навіть зробив мені ласку: дозволив погратися трохи дома і не так скоро повернутися до кантора Герш-Бера.
— Ти ж у нас гість на свято,— сказав він мені і дозволив побавитись надворі коло колод, але з умовою, щоб я не дуже лазив і, крий боже, не подер останніх штанців.
Ха-ха-ха! Не подерти останніх штанців! Нема кому сміятися, слово честі! Побачили б ви оті штанці — ну, ну! Краще не будемо говорити про штанці!.. Поговоримо краще про колоди багатія Йосі. Ай, колоди, колоди! Багатій Йося думає, що це його колоди. Нічого подібного! Це мої колоди. Я зробив собі з них палац і виноградник. Я — принц. Принц походжає цілком вільно у себе в винограднику, зриває смілку — лясь по лобі, ще смілку — лясь по лобі... Всі мені заздрять. Навіть хлопчик багатія Йосі, косий на одне око Генах, заздрить мені на моє добро. Він проходить мимо у своєму люстриновому костюмчику, показує на мої штанці, сміється, скошує око і каже мені:
— Диви-но, щоб чогось не загубив...
— Іди собі краще, доки живий і цілий,— кажу я йому,— а то покличу мого брата Елю!..
Мого брата Елю бояться всі хлопчаки, і косоокий Генах забирається геть, а я лишаюсь знову сам-один, знову той самий принц у своєму винограднику... Шкода тільки, що Мині тут немає! Теличка нашого сусіда уже більше не теличка, вона вже "скотина" (так каже наша сусідка Песя!). Що таке скотина? І навіщо її продали м'ясникові? Невже на заріз? На те вона народилася, щоб її потім різали? Навіщо народжується теля і навіщо народжується людина?..
Разом чую: в хаті дивний зойк і плач... Пізнаю мамин голос. Дивлюся — збіговисько у нашій хаті... Чоловіки і жінки... Той вбігає, той виходить... Я лежу собі на колоді долілиць. Мені добре! Диви-но, ось іде багатій Йося! Багатій Йося — староста м'ясницької синагоги, де мій тато за кантора ось уже двадцять три роки. Йося сам колись був м'ясником. Тепер він торгує волами, шкурами і зробився багатієм, великим багатієм! Йося розмахує руками, гнівається на маму й репетує:
— Як це так сталося? Цому мені не сказали, сцо Пей-ся-кантор такий хворий? (Він не вимовляє "ш" і "ч"). Цому ви мовцали?
— А чого мені було кричати? — виправдується перед ним мама і вмивається сльозами.— Все місто бачило, як
я мучусь, хотіла його врятувати. Він сам теж просив, щоб його рятували...
І мама не може далі говорити, заламує руки — ось-ось знепритомніє. Мій брат Еля підхоплює її.
— Мамо! Чого ти виправдуєшся? Мамо! Не забувай, мамо, сьогодні свято, п'ятидесятниця, не можна плакати, мамо!..
А багатій Йося не перестає лютувати й гримати на мою маму:
— Сцо ви мені розказуєте — ціле місто! Сцо таке місто! Сказати треба було ! Тільки мені! Все робіть моїм костом. Похоронну відправу, слузок замовити, саван — все на мене, моїм костом!.. А яксцо треба сцось зробити для сиріток, приходьте до мене, не соромтеся!
Проте слова Йосі-багатія мало заспокоюють мою маму. Вона без упину тужить і щоразу умліває на руках у мого брата Елі. А мій брат Еля, який і сам увесь час плаче, не перестає нагадувати їй, що "сьогодні свято, мамо, сьогодні п'ятидесятниця, мамо! Мамо, не можна плакати, мамо!.."
І нараз усе стає мені зрозумілим. Серце в мене стискається і хочеться плакати, сам не знаю чого... І жаль мене бере на маму, не можу бачити, як вона плаче, і як умліває, і як тремтить у мого брата на руках. Я залишаю мій палац з моїм виноградником, підходжу до неї ззаду і кажу їй тими ж словами, що мій брат Еля, і сльози капають з моїх очей:
— Мамо! Сьогодні свято, мамо, сьогодні зелені свята, мамо! Мамо, не можна плакати, мамо!..
II. МЕНІ ДОБРЕ —Я СИРОТА! 1
Відколи я почав усе розуміти, не пам'ятаю, щоб я був у такій пошані, як тепер. Чого це, питаєте, мені така шана? Мій тато, кантор Пейся — ви ж знаєте? — помер у перший день п'ятидесятниці, і я лишився сиротою. З першого дня після свята ми почали читати кадиш * — я і мій брат Еля. Це він-таки і навчив мене читати кадиш. Мій брат Еля —— відданий брат, але поганий вчитель. Він гнівається і б'ється! Розгорнув молитовник, сів зі мною і по-