Знявся плач, голосіння, ридання. Мати тричі непритомніла. Батько хотів залишитися тут, але не можна було. Уся шифскарта пропала б. Вирішили, що вони поїдуть до Америки, а вона, Голдочка, залишиться тут, поки здихається трахоми... І ось уже скоро рік, як вона лікується, і все ще не вилікувалась. Фрейлейн Зайчик каже, що очі в неї не виліковуються тому, що вона без упину плаче. Але вона, Голдочка, каже, що з іншої причини у неї не виліковуються очі. Через синій камінь! Щоразу, коли вона приходить до лікаря, він їй натирає очі, каже вона, тим самим синім каменем, що й іншим хворим. Якби вона, Голдочка, могла купити окремий синій камінь, то вже давно б вилікувалася.
— Ну, а твої батьки? — запитую в неї.
— Вони в Америці. Вони там непогано живуть. Я маю від них листи. Мало не щомісяця я одержую від них листа. Ось поглянь, можеш читати, прочитай мені!
І вона виймає з пазухи цілу пачку листів та подає мені, щоб я їй читав уголос. Я б це залюбки зробив для неї, але по писаному не вмію читати. Якби це було друковане, я б їй прочитав. Вона сміється з мене і каже, що хлопчик не дівчинка. Хлопчик мусить уміти все на світі! Боюся, що вона має рацію. Як би я хотів читати по писаному! Ох, як я заздрю моєму товаришеві Мотлу Великому: він уміє читати й писати. (Я вам розповідав про нього!) Голдочка дала йому прочитати свої листи. Мотл Великий прочитав їх без запинки. Майже всі листи написані однаково, тими ж самими словами:
"Люба Голдочко, серденько, дай тобі боже здоров'я! Коли ми згадуємо тут, в Америці, що нашу дитину вирвали з наших рук і ти поневіряєшся там, на чужині, поміж незнайомих людей, кусень хліба застряє нам у горлі. Удень і вночі ми тужимо і плачемо за нашою ясною зіронькою, яку забрали з-перед наших очей..." І так далі.
Мотл Великий читає й читає, а Голдочка плаче і тре очі. Це помічає фрейлейн Зайчик і гнівається на нас, що ми примушуємо дівчинку плакати. А Голдочці вона каже, що та зовсім не жаліє саму себе. Вона зовсім занапащує свої очі! Голдочка на це відповідає сміючись, а сльози ллються їй з очей:
— Занапастив мені очі лікар його синім каменем більше, ніж мої сльози...
Ми прощаємося з^Голдочкою. Я їй обіцяю, що завтра під цю пору ми знову з нею побачимось.
— Дай боже! — відповідає Голдочка з набожним виглядом, як стара бабуся. А ми обидва, Мотл Маленький і Мотл Великий, вирушаємо гуляти по Антверпену.
4
Ми, тобто я, Мотл Маленький, і мій товариш Мотл Великий, не одинокі. Ми маємо ще одного товариша. Він хлопчик років тринадцяти і зветься Мендл. Він теж застряв в Антверпені, їдучи до Америки. Не через хворі очі, але з іншої причини. Його загубили в дорозі, десь у Німеччині. Усю дорогу, розповідає він, вони живилися тільки оселедцями. Його дуже мучила спрага... І от він зіскочив на якійсь станції напитися і залишився там без квитка, без копійки за душею, без сорочки на тілі. А через те, що він не знав їхньої мови, він прикинувся німим. Його возили з краю в край, аж поки той зустрів велику партію емігрантів — євреїв. Мендл підійшов до них і розповів їм про своє лихо. Вони пожаліли його і привезли з собою до Антверпена. Тут він добився до "Езри". "Езра" написала листа до Америки, може, там знайдуть його батьків. От він і чекає на відповідь і на шифскарту, точніше, на половину шифскарти, тому що він ще маленький. Тобто Мендл не такий вже маленький, як має вигляд малого. Є гадка, що він уже повнолітній *, хоч з богоміллям ще не молиться, бо нема за що його купити. Дізналися емігранти, що Мендл уже повнолітній, та не має богомілля, і знявся великий галас:
— Чому ніхто не подбає, щоб хлопець мав богомілля?
— Чому,— сказав Мендл,— ніхто не подбає про мої чоботи?..
На це один емігрант з гострим поглядом розкричався:
— Ах ти, гультяюі Мало того, що про тебе дбають, то ти ще й зухвалець?..
Емігрант з гострим поглядом так довго клопотався, поки інші емігранти стяглися і купили Мендлу богомілля. Геть усе можна купити в Антверпені. Може, гадаєте, що тут немає синагог? Ого, ще які синагоги! Одна синагога тут турецька. Думаєте, що там моляться турки? Нічого подібного! Там моляться євреї, такі самі євреї, як ми, ал£ турецькою мовою. Ніхто там не розуміє ні слова по-єврейському! Повів нас туди наш новий товариш Мендл. Ми всі троє — я, Мотл Великий і Мендл — потоваришували. Цілі дні ходимо разом по місту. Там, у Бродах, у Кракові і Львові чи Відні, мама боялася відпускати мене від себе хоч на крок. Тут, в Антверпені, вона вже не боїться. Там, каже вона, самі німці, а тут, в Антверпені, ми поміж євреями, поміж своїми. Тут і єврейську балачку чути.
То вона має на увазі емігрантів. Дай боже здоров'ячка емігрантам. Серед них ми себе почуваємо дуже добре. А надто серед родичів! Ось уже скоро ми матимемо гостей. Бог дасть, після суботи прибуде наш сват пекар Йона з його родиною. Найближчими днями приїде і наша сусідка Песя з її галайстрою. Ото буде весело! Я вам геть-чисто все опишу тоді.
XIX. ГАЛАЙСТРА 1
Ви вже знайомі з галайстрою. То наша сусідка Песя з її чоловіком-палітурником (він зветься Мойше), з її вісьмома дітоньками, що кожне з них, як я вам уже колись розповідав, має інше прізвисько. Наймолодший хлопчик мого віку (дев'ять років, десятий). Його прозивають Вашті. Власне, його справжнє ім'я Герш, але оскільки в нього гуля на лобі, старші дали йому прізвисько Вашті. Я дуже прихильний до Вашті. Люблю його за те, що він не плаче. Скільки б його не били, він усе вбирає як губка. Його ніщо не бере. Одного разу він роздер чужий молитовник. Батько — палітурник Мойше — побив Вашті дошкою, на якій ріжуть папір. Хлопчик хворів після цього два дні поспіль. Можете собі уявити, що він відмовлявся навіть від калача. Думали, що він не виживе. Мати його, наша сусідка Песя, вже оплакувала його, а батько зовсім позбувся голови. Всі були певні, що вже по всьому, нрмає Вашті! Насправді — нічого страшного. На третій день Вашті попросив хліба і накинувся на нього, як після великого посту. їсти вони всі люблять, їжа для них над усе.
"Голодна череда" — так каже про них сама їхня мати Песя. Песя дуже гарна жінка, але занадто вже товста. У неї три підборіддя. Я вже кілька разів малював її на папері. Одного разу це помітив Вашті, вихопив з моїх рук малюнок і показав його цікавості ради своїй матері. Вона розсміялася. Довідався мій брат Еля і хотів мені дати бобу за "чоловічків", як він звик. Щастя, що Песя заступилась за мене. "Дитина,— сказала вона,— бавиться, нё варто це брати так близько до серця". Дай боже їй здоров'я. Я люблю Песю, тільки терпіти не можу, коли вона цілується. Приїхавши до Антверпена, вона схопила мене і почала цілувати, як рідну дитину. Вона з усіма цілувалася. Більш за всіх, звичайно, з мамою. Мама коли побачила її, то неначе уздріла батька з того світу... Вона так розридалась, що мій брат Еля напався на Песю з докорами: з її вини мама зовсім занапастить очі і не зможе піти до лікаря...